Сповідь самогубці
У понеділок урочисто відкрився міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії".
Вечірню сцену театру-кафе відкривав Запорізький муніципальний театр-лабораторія "Vie" трагіфарсом "Все, нарешті!".
Герой Сергія Детюка (єдиного актора цієї вистави) вже сидить у військовій одежі – шинель, застібнута на всі ґудзики, на голові "шапочка" льотчика, а поверх неї кашкет.
З-під шинелі визирають "треники" й босі ноги у відкритих капцях. Він спостерігає за тим, що відбувається в залі для глядачів. Публіці не звикати займати свої місця, коли вистава, можна сказати, вже почалася. Звучить військовий марш, а наш герой підписує та роздарює програмки та маленькі афішки. Музика замовкає. "Я дорахую до 1000 і застрелюся", – говорить він. Починається рахунок: то прискорений, то уповільнений, плутаним голосом.
Між вимовленими цифрами, що відлічують його останні хвилини, герой розповідає про своє життя. Зі сповіді починаєш розуміти, що ця людина не божевільна. Рішення вбити себе прийшло цілком усвідомлено і тверезо у її голову, притому ще у дитинстві. Так, саме з дев'ятирічного віку шукає герой вистави зустрічі з Вічністю, зустрічі зі Смертю.
Чому він зважився застрелитися? Нещасливе кохання? Але ці "непристойності" герой відразу відкидає, зауваживши, що не має наміру стрілятися через жінку, тобто через розбите серце. Хоча у фіналі, майже дорахувавши до 1000, він все ж таки до когось звертається на "ти".
Можливо, до того, кого вже давно немає в живих, від кого він давно не отримує листів і не бачив його або її вже не один рік, але образ й досі стоїть перед очима. Ще він говорить про те, що перестав виносити усілякий шум, і йому необхідна тиша. Повна тиша. А така можлива тільки після смерті. У темряві пролунає постріл, і пролунають слова "Все, нарешті!"…
Наступного дня у театрі-кафе свою роботу представив молодий київський театр "Відкритий погляд". На розсуд журі та глядачів вони представили "Ніч після випуску". Шість вчителів і шість учнів хотіли спокійно відсвяткувати випускний вечір, але одна подія – промова випускниці – перевернула все з ніг на голову. Цієї святкової ночі відкрилось багато таємниць колишніх однокласників та шкільних коридорів, постали майже філософські питання – чого ж насправді має навчати школа? Чи повинна вона давати особистості повну свободу дій? Або все ж таки усі повинні бути у рамках, встановлених найвищим керівництвом? Місцями захоплені грою артисти не дуже чітко вимовляли текст. Незважаючи на це, гра київських акторів глядачам сподобалась.
Олена Пімєнова
“Вгору”.- №21 (452).- 26.05.2011.- стр.17
