on-line с 20.02.06

Арт-блог

06.09.2018, 13:50

Вересень-2018

Знову Вересень приїхав На вечірньому коні І поставив зорі-віхи У небесній вишині. Іскор висипав немало На курний Чумацький шлях, Щоб до ранку не блукала Осінь в зоряних полях. Р.Росіцький

Випадкове фото

Голосування

Що для вас є основним джерелом інформації з історії?

Система Orphus

Start visitors - 21.03.2009
free counters



Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Новини регіону

22.03.2024, 13:15

Книга історій "Плач Херсонщини". Художниця створила ілюстрації використовуючи старослов'янські символи

  Художниця з Херсона Валерія Гуран працювала в Естонії та ...
20.03.2024, 23:16

Сквер на проспекті Незалежності в Херсоні назвали на честь Джона Говарда

  У Херсоні завершилось громадське голосування щодо перейменування ...
20.03.2024, 22:51

Присвятила 50 років свого життя театру. Історія Заслуженої артистки України з Херсона Олександри Тарновської

Заслужена артистка України Олександра Тарновська присвятила 50 років ...
> Персоналії > Література > Братан Микола Іванович > Щерба Т.М.: Золота вага долі (Літературний портрет Миколи Братана)

 

Таїсія Щерба

Золота вага долі

Літературний портрет
Миколи Братана

Фото Миколи Братана ( 01. 01 1935 - 13.03. 2010)

Херсон
«Айлант»
2010

С. 2.
ББК 83.3 (4 Укр-4Хес)+84
Щ 61

Щерба Т.М.
Щ61 Золота вага долі. Літературний портрет
Миколи Братана. - Херсон : «Айлант», 2010. .?.с.

 

Таврійський край багатий на мистецькі таланти. З- поміж людей, що є окрасою землі Херсонської – Микола Іванович Братан – поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, пісняр, наставник творчої молоді, заслужений діяч мистецтва України, лауреат літературної премії ім. Андрія Малишка.
У цій книжці подаються відомості про життєвий і творчий шлях непересічної постаті в українській літературі минулого століття і сьогодення.

Книжка продовжує серію літературних портретів про письменників і яскравих особистостей рідного краю.
Видання призначене для студентської та учнівської молоді загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів, освітян та широкого читацького загалу, усіх тих, кому не байдуже українське слово, пісня, хто, як хороший будівничий, закладає фундамент до розбудови держави, яку він зводить на майбутнє.

Широкі обрії серця
Ім’я Миколи Івановича Братана відомого на Україні, у близькому і далекому зарубіжжі - поета, прозаїка, драматурга, перекладача, автора творів для дітей і про дітей, публіциста, пісняра, лауреата літературної премії ім. Андрія Малишка, заслуженого діяча мистецтва України, полум’яного пропагандиста і поборника української мови та літератури, співця херсонських степів і безкрайньої смаглявої Таврії, широко відоме серед української громадськості, творчої інтелігенції, студентської та учнівської молоді.

Більше чотирьох десятків років М. І. Братан належав до активно діючих письменників-краян. Так раптово і передчасно обірвалися широкі обрії неспокійного серця, життя цієї мудрої і талановитої людини, що ніяк не хочеться повірити в те, що Його вже немає серед нас. Тішить єдине: він залишив нам у спадок безцінний скарб - любов до життя, людей, України, рідного краю і сотню книжок, де перо було налаштоване на події, що відбувалися і на факти, на які він відгукувався незабарно. З кожної сторінки, написаної Миколою Братаном, повіває сучасністю, актуальністю, добротою, турботою про народ сьогодні та день завтрашній…

Давно виник закономірний інтерес до написаного майстром слова, бо всю свою творчу наснагу, все полум’я своєї душі він присвятив оспівуванню людини - трудівника, хлібодарів і корабелів, безмежних просторів рідної Херсонщини, боротьбі за кращу долю України.
На його творах виховалось не одне покоління майбутніх господарів країни, людей, щедрих серцем і помислами.

Микола Братан – людина вродженого таланту, полум’яного, романтичного серця і доброго хліборобського працелюбства. Про нього свого часу Михайло Шевченко сказав так: «Він – лірик у найвищому вимірі цього слова. І романтик. Він не виписав - виспівав свою Таврію: і Херсон, і рідне село(особливо у вінку сонетів «Правда хліба»), і кораблі, що виходять у море від таврійських берегів, і тих дивних журавлів, що не дають спати чутливим серцям, - усе зігріте його душею».
Спробуємо і ми доторкнутися своїми серцями до життєвої саги і багатогранної творчої спадщини повпреда степового краю – Миколи Братана.

Розділ І
Літопис життєвого шляху

01.01.1935 року народився в селі Семенівка, Каховського району на Херсонщині, в сім'ї хліборобів. Батько Баран Іван Гаврилович(1914-1987); мати Наталія Іванівна (1914-1942); жінка, яка виростила майбутнього письменника: Зарубенко Клавдія Іллівна (1917-1999); дружина Раїса Василівна (1937) - домогосподарка, пенсіонерка; сини: Сергій (1959) -підприємець; Віктор (1966) - менеджер.

1954 року закінчив педагогічне училище у місті Бериславі
Херсонської області, за фахом учитель початкових класів, алгебри і фізики.

1966 року закінчив Одеський державний університет, факультет української філології, за фахом учитель української мови та літератури.
Працював у газетах, на радіо-телебаченні, викладачем у Херсонському державному педагогічному інституті.

1971-2006 очолював Херсонську обласну організацію Національної спілки письменників України. Був делегатом VI, VII, VIII з'їздів СП СРСР та VI, VII, VIII з'їздів СПУ.
Очолював тривалий час місцеві осередки Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка та «Злагода».

01.04.2004 присвоєне звання «Заслужений діяч мистецтва України». Нагороджено Почесною грамотою Державного Комітету телебачення і радіо України «За сумлінну працю і професійні здобутки».

13.03.2010 помер Микола Іванович Братан. Поховано на міському кладовищі.

Автобіографія від М.І. Братана
Новий 1935 рік моя мама Наталя Іванівна і тато Іван Гаврилович зустрічали в колі молодої родини, де наймолодшим сином первістком - був я. Паспортна дата мого народження дещо зменшена, хрестили мене близько дня ангела, тому й назвали Миколою.

Я народився й виріс в «українському Техасі», як назвав таврійський степ Юрій Яновський. Батьківська лінія родоводу веде в славну Полтавщину, тож Олесь Гончар в автографі на роман «Собор» написав мені - «Степовикові полтавського кореню». Не скажу, що в дитинстві «я пас ягнята за селом», але корови таки пас. Косив разом із дідом сіно, про це йдеться у вір-шІ, який друкувався пізніше у перекладі в Росії, на Кавказі, в Угорщині. Щось у тому сінокосі було зрідні не тільки авторові віршованої мініатюри.
Мама працювала дояркою в колгоспі, тато - механізатором у МТС (машинно-тракторній станції), тож все життя несу повагу і любов до людей праці, радів, коли доля їм усміхалася, журюсь, що сьогодні:
...Доконали село, Доконаємо й місто ми...

У рідному селі Семенівці Каховського району пішов до школи-семирічки восени 1943 року після визволення від німецько-фашистської окупації. Вчився залюбки. Десь у п'ятому класі написав перший вірш. Далі були незабутні роки навчання в Бериславському педагогічному училищі. На цей період припадає першодрук у районній та обласній газетах. Три роки служби в армії зміцнили тяжіння до віршів, «солдатські» мої сповіді друкувалися в київській «Літературній газеті», в журналі «Вітчизна», та навіть у «Советском воине» (Москва).

Повернувшись на малу батьківщину, став газетярем у Бериславській районній газеті, де в 1961 році видав першу збірку «Смаглява Таврія», назва якої набула дивовижного поширення.
Тим, що я став поетом, завдячувати слід мамі Наталі Іванівні, поетичній натурі, яка, на жаль, рано пішла з життя; батькові Іванові Гавриловичу, знатному колгоспному механізаторові, який ніколи не писав віршів, але добре таки розумівся на красному письменстві. Високу оцінку «Піднятої цілини» М. Шолохова я вперше почув від нього.

Я дуже любив свого діда Гаврила Єлисейовича, а він мене. У нього не було ніякої освіти, але ж знав мову «полтавського кореню», з його вуст узяв я чимало позасловникових перлів, як от «міріє» (видніється), котре живе в одному із районів Полтавщини, звідти, очевидно, походять мої пращури. Потім була робота на обласному телебаченні, аж поки в 1971 році мене, молодого члена Спілки письменників України не обрали керівником обласної письменницької організації і пробув я на цій посаді 35 літ - рекордний термін для України.
У 1966 році закінчив філологічний факультет(заочне відділення) Одеського університету. Слухав лекції прекрасних викладачів В. Фащенка, А.Недзвідського, І. Дузя, Наталі Кузякі-ної, М.Левченка, І. Тараненка. Якщо зважати на те, що й служив я в Одесі, то вважаюсь до певної міри причетним до цього колоритного міста. У великому томі поетичних творів «Одеське віче» є солідна добірка моїх поезій про той період.

Першу збірку віршів «Смаглява Таврія» видав у 1961 році. Звідтоді побачили світ десятки книжок віршів, прози, публіцистики, драматичних поем. Десь виходить мало не по книжці на кожний прожитий рік. З-поміж віршованих збірок назву -«Луни», «Правда хліба», «Веселка - людям», «Поступ», «Свято на Перекопі», «У дорозі до вас», «Степові люди», «Портрет з дороги», «Зупинка "Лебедина», «Царина», «Дожинок» тощо. З прози - повість «Діждались весілля», романи «Бережина», «Перепелина ніч», «Танго над лиманом», «Далі буде», нариси про Олеся Гончара «Сила любові», «І краса і держава». З-поміж драматичних поем (а їх півтора десятка): «Туга», «Сліпий дощ», «Їде батько Махно», «Ляп» на першій полосі» (комедія), «Ковила тече за обрій», три драматичні оповіді про Тараса Шевченка - «Сердитий бог», «Колюча нива», «Лукавий сон». Для юних читачів написані книжки віршів «Слон на стадіоні», «Равлик на пляжі», «Парасолька йде по місту», «Каченя шукає маму», «Зелена черепаха»...

Багато перекладав - переважно поетичних творів. У збірці «Гостина» видруковане, вважаю, краще з того, що я зробив на цьому терені. Опублікував чимало критичних статей, нарисів (працював же газетярем), передмов до книжок побратимів, а ще - експромтів (віршованих), на сьогодні 5 збірників. І нині можу сказати: «Ні, я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя», як колись писав В. Сосюра.
Брав участь у всіх з'їздах українських письменників, починаючи з 1971 року, у трьох всесоюзних з'їздах, був обраний членом ревізійної комісії Спілки письменників СРСР.
Лауреат літературної премії Імені А, Малишка, Заслужений діяч мистецтв України. Нагороджений орденом «Знак пошани». І просто-український письменник. На щастя - діючий. Література - моє життя. Моя довічна любов безталанний народ, - мій талановитий і врівні безталанний народ. Задля просвітлення його долі писав, пишу, писатиму.

27.02.2007

Розділ ІІ
Виднокола неозорого світу

Для письменників України, Білорусії, Росії, Дагестану, Чечні, Інгушетії, Узбекистану, Австралії, Угорщини, Болгарії, Канади – Микола Братан , упродовж півстолітнього творчого життя, уособлював усю Таврію…
Ним написано і видано понад 50 поетичних збірок; десяток прозових творів (повістей, романів, нарисів); 16 драматичних поем-повістей, міні оперет; зроблено багато перекладів із різних мов; видано 6 книжок для дітей і про дітей; написано понад 300 пісень; сотні експромтів, передмов до творів побратимів по перу, рецензій, критичних статей , публіцистики; величезна кількість автографів, які теж є доказом художньої досконалості…

Виднокола неозорого світу Майстра слова розмаїті та безмежні. Він зумів охопити своїм зором і словом глибинні проблеми часу, в якому жив сам і відобразив його у своїх творах. Письменник став непересічною особистістю, зумів збагатити духовним скарбом не лише рідних краян, а й зробив помітний внесок у літературний процес другої половини ХХ і перше десятиріччя ХХІ століття, свідком якого був.
А ще відзначаються високою майстерністю його переклади українською мовою антології карачаєво-черкеських, чеченських та інгушських авторів, вірші із російської та білоруської мов, збірки єврейських, болгарських та угорських поетів.

Творчість Миколи Братана різноманітна за тематикою та формою, поліфонічна за тембром звучання, широка за жанрами. Вона призначена, як дорослому вибагливому читачеві, так і юним, малим і найменшим…
Сягнистими були його творчі задуми. Серед них – прагнення написати ще не одну драматичну поему про Тараса Шевченка, «Кобзар» якого був настільною книгою для поета. Хотів побачити на сцені Херсонського академічного драматичного театру імені Миколи Куліша постановки своїх творів про Шевченка «Сердитий Бог», «Колюча нива», «Махно в Парижі», «Їде батько Махно» та інші.

Кожен письменник обирає собі найближчу, найдорожчу його життєвому досвідові і неодмінно своєму уподобанню провідну тему, із середовища, в якому живе, що болить йому, які ідеали він сповідує, відстоює, що для цього робить. Пріоритетними для Миколи Братана завжди були й залишалися доброта, гідність, милосердя і поклоніння робочим рукам, хлібу і сонцю, безмежному, мов океан, степу, праці й любові, красі людської душі у найрізноманітніших її проявах. Тому й назви його романів, повістей, збірок віршів і драматичних поем глибинні і знакові. Це справжні виднокола неозорого світу і світогляду письменника…

Він до останнього подиху займався громадською діяльністю, впродовж усього життя активно популяризував рідну мову і культуру; очолював місцевий осередок Всеукраїнського товариства імені Тараса Шевченка; тридцять п’ять років був головою Херсонської обласної організації Національної спілки письменників України; щороку радував краян новими творами, перебував постійно у вирі сучасного життя, людських пристрастей і політичних баталій.
Творчий доробок Миколи Братана різножанровий: повісті і романи, нариси і статті, передмови і рецензії, поезії і драматичні поеми, трагедії, комедії, переклади з двадцяти мов, іскрометні експромти, література для дітей і про дітей, і пісні . Це художній літопис подій, часто складних, суперечливих, гостро конфліктних; це одкровення, своєрідний погляд митця на світ і людину в ньому.

У жодному з своїх творів письменник не зраджував свого основного художнього кредо – оспівувати людське в людині, розвивати гуманістичні традиції української літератури, служити словом своєму народові, Україні. Досліджуючи внутрішній світ сучасника , він роздумував над такими вічними категоріями, як добро і зло, духовність і бездуховність, честь і безчестя, правда і кривда, влада і закон, теперішній час і майбутній; переосмислював бачене і пережите у дусі народної моралі, народних уявлень про красиве і потворне. Для такої творчої особистості головним був не стільки перебіг подій, скільки світ людських емоцій, почуттів, вчинків. Мовлене слово співцем смаглявої Таврії про хліборобську працю, людей, які пов’язані з землею, але зі світлими помислами в душі, хто живе за найвищими моральними законами, хвилювало і буде хвилювати читачів ще довгий час.

Розділ ІІІ
Проза письменника

Виходець із хліборобського роду, письменник добре знав життя селянства з його одвічними турботами, радощами і тривогами. І не дивно, що в більшості його творів відображено життя села двадцятого століття , свідком якого він був, і непростого сьогодення - життя за часів незалежності України.

Повість «Діждалися весілля»(1981), романи «Перепелина ніч»(1988), «Бережина»(1995), «Танго над лиманом» (2001), «Далі буде» (2006), «Голодна кров»(2007)- присвячені краянам-хлібодарам, їх побуту, спілкуванню з владою, новим перипетіям і проблемам часу, подоланню життєвих труднощів і утвердженню самих себе як особистостей, господарів власної долі. Проза М.Братана – поліфонічна, часовий діапазон охоплював десятки років, а, відтак, і теми, настрої, почуття, дії та вчинки героїв вихоплені із самого життя. Автор фокусував, узагальнював увагу на найважливішому: любові до рідної землі, нашій неспокійній історії, селянській долі, чутті отчого дому, пам’яті батька-матері, на звичаях роду і народу, законів моралі і духовності…

Як і в поезіях майстра, у прозі, попри всілякі негаразди і показ негативних сторін буття, вчинків різних персонажів, пріоритетною залишалася оптимістична позиція автора і його віра в краще життя та його безмежна любов до самого життя, яку він умів реалізувати у гострому, влучному слові. Микола Братан торкався злободенних тем, порушував загальнолюдські та морально-етичні проблеми; спрямовував вістря сатири проти пристосуванців і кар’єристів, тих, хто розбазарював здобутки народу, гендлював народним багатством - землею, деградував духовно, нищив природу заради власної наживи, нехтував Божими і людськими законами…

Уже з перших кроків у царині художньої прози письменник звернув на себе увагу допитливих читачів. Його повість «Діждалися весілля» написана, як і всі подальші твори, на конкретному матеріалі і засвідчила, що в особі Миколи Братана українська література отримала своєрідного повістяра, який дивиться на світ очима відкривача нових людських рис, якостей і принципів у характерах героїв, знайомих йому ще з часів босоногого дитинства .
Це свідчення підтвердив і наступний його роман «Бережина»( 1985, Сімферополь, «Таврія»), що надійно поставив нашого земляка у лави майстерних прозаїків ХХ століття. Твір присвячений людям села Старопілля, (давнє поселення над Інгульцем), де ревно берегли традиції минулого, народні звичаї, ростили хліб і дітей, переживали життєві труднощі та вірили у краще майбутнє…

Головний герой - голова колгоспу «Приінгулецький»- Гаврило Семенович Основа. В минулому фронтовик, а в мирний час - дбайливий господар, який опікувався добробутом кожної сім’ї, дбав про великий хліб - запоруку добробуту. Він пішов на подвиг в ім’я хліба.
Як врятувати врожай, як вистояти, перемогти у двобої з грізною стихією - цим живуть хлібороби Приінгулецького колгоспу, в неймовірно складних умовах відстоюючи великий хліб. Своєрідним у романі є те, що розповідь про реальні події переплітається із кадрами не знятого фільму місцевим кінорежисером, що переносить читача у літо 1941 року, допомагає глибше розкрити психологізм вчинків і помислів героїв і уславити працю краян-хліборобів.

У романі «Перепелина ніч» ( 1988, Сімферополь , «Таврія») теж мова йде про степовиків села Хлібодарівки, рідних серцю письменника. Читаючи книжку, знайомимося з Василем Платоновичем Будієм – простим, але мудрим від землі, хліборобом, радгоспним садівником, який вік прожив у праці; його сином - біологом - Михайлом Васильовичем, автором книжки «Трави заповідного степу»; головою колгоспу «Присиваський» - Миколою Петровичем Доценком; заступником директора СПТУ №6 – Іваном Йосиповичем; юнаком із Крутоярівки - Андрієм Неньком; директором зоопарку Павлом Даниловичем Брусом; колишнім секретарем райкому Григорієм Олександровичем; із життям невеликого колективу науково-дослідного інституту у нашому краї, де поряд із справжніми вченими діють кон’юнктурники , ділки від науки.

У властивій автору манері письма, з тонким гумором висміюються негативні явища в діяльності наукового закладу. За наказом «зверху» знищено садівництво і запроваджено пряме комбайнування, рисівництво… І врешті решт у господарському розмаїтті Хлібодарівки вирішують спеціалізуватися на птахівництві - (створити ферму по вирощуванню перепелів). У романі порушуються гострі моральні проблеми, питання збереження екології, відповідальності кожного за долю навколишнього світу.

Роман «Танго над лиманом» побачив світ у 2001 році у видавництві «Просвіта», Херсон-Київ. Це порівняно невеликий за об’ємом твір ( 22 розділи) . Але, як і в попередніх прозових творах, відчувається , що серце митця боліло негараздами сьогодення, з непідробленою синівською любов’ю автор опікувався долею краян; дотепним гумором таврував пристосуванців, «шукачів легкого життя»; стверджував незламність народного духу і уславлював людей праці, які є творцями добра і краси, носіями духовних і моральних цінностей. Письменник гостро відчував час, в якому жили і продовжують жити, мріяти, кохати і йти у вічність його герої.

За жанром - це соціально - психологічний роман, де оповідь про події, вчинки, думки героїв йде повільно і природно, бо сам автор був безпосереднім учасником баченого і пережитого з сорокових років по день сьогоднішній. У романі декілька сюжетних ліній, окреслених чітко і вмотивовано. Художня палітра письменника відзначається скрупульозно виписаними портретами, увагою до деталей, до ліричних відступів, що допомагають глибше розкрити внутрішній світ персонажів. Особливо вимогливий автор до пошуку образного слова, відповідного часу, подіям, ритму фрази, до інтонації оповіді.

Починається твір із похорону заслуженого механізатора радгоспу «Приозерний» - Павла Арсентійовича Долинського, який все життя віддав праці, дбав про окультурення піщаних кучугур, утворення у своїй Озерянці лугів і лісів, пшеничного поля, а відтак - краси і добробуту односельчан. Не прийшов провести у вічність заслуженого працівника-механізатора лише директор радгоспу Василь Матвійович Попруга, бо саме в цей час зустрічав гостей із столиці, розважав і поїв їх у «білій хатинці». Попруга - це один із тих пристосуванців і кар’єристів, які і рідних батька – матір готові продати заради кращої і вищої посади.

Якось підвипивши, а на віллі його тверезим ніколи не бачили, він розчулився перед начальством, як хлоп’як і «видав» такий тост: «Ви для нас у цьому світі, як батько-мати, навіть більше! Що батько-мати? Народили , виростили, а далі? Як же пощастить! Обома руками хапайте щастя! Якщо тебе не пригріє і не примітить начальство. Через те я вважаю, не гріх продати батька з матір’ю, якщо цього вимагає той, хто підняв тебе у житті до яких не є , а все – таки висот!» * ( с. 99). Це такий у нього сенс життя, така меркантильна психологія.

У романі порушуються морально-етичні проблеми, походження хамства, грубощів, черствості, душевної глухоти, в полоні яких живуть Попруга, син Долинського – Володька Чорноморський.
Бездуховність – тривожний симптом, який веде до моральних злочинів, бо людина, яка не має стійких переконань, котра забуває про родинні та національні святині , здатна на все. Останній персонаж – це класичний покидьок суспільства, п’яниця, батькопродавець, пігмей - дармоїд, який навіть на похорон батька не з’явився своєчасно, бо мав «залити очі й душу»* ( с. 15)…

Та не всі герої роману такі мізерні кар’єристи, хапуги, пристосуванці чи бешкетники. У творі звучить гімн людській праці, новаторському підходу до вирішення проблем, диктованих часом. Павло Арсентійович Долинський, наприклад, мріяв перетворити на луги піщаник свого краю і збирати такі врожаї пшениці, як колись – на цілині. Він жив для людей, любив землю, добра не шкодував, серце перетрудив і пішов у вічність… Його настрої були співзвучні з новаційними підходами до природи Олега Васильовича Шурдука, головного агронома радгоспу, «…якого хлібом не годуй», але дай щось таке сподіяти на землі, аби вона, як у пісні співається «цвіла-красувалася» .

Персонажі роману глибоко індивідуалізовані не лише за зовнішніми ознаками, але й тими гранями, якими світиться кожне людське порядне серце. Скільки такого світла випромінюють Андрій Федорович Доценко, колишній радянський воїн, визволитель Європи, полонений і його рятівниця - француженка Маржолена, які зустрілися через 40 років після війни…
«- Маржолена…
-Я, -відказала вона по-французьки, скинула своїми невигаслими , голубими-голубими , притьма сплеснула жадливими руками:
-Мамма міа!.. Анрі?.. Це є ти?.. Живий? Звідки приїхав?..Говори, кажи…Анрі! Андрійко! Це не можна повірити. Це, справді, - наче казка» * ( с. 128).

Це їм випало пройти буремними дорогами Великої Вітчизняної війни, пережити нелюдські умови страшного лихоліття і пронести через усе життя щире і чисте кохання, вірність почуттів, як улюблені герої (Миколи Братана –прим. Т.Щ.)- Шура Ясногорська та Юрій Брянський із роману Олеся Гончара «Прапороносці». Почуття Маржолени і Андрія - високий зразок вірності і це виразно відчує кожен читач, освятившись їхніми світлими почуттями у сьогоднішньому непростому світі, де зовсім інші духовні критерії і моральні цінності…

Викликає повагу і захоплення розповідь про вчителя німецької мови у селі Озерянці - Данила Яковича Фенцика. То був сорок четвертий рік. Учитель не тільки вчив дітей німецької мови, а й писав вірші, вів літературний гурток рідною українською мовою. Ще й повість писав «Танго над лиманом». Про те якось дізнався староста літгуртка, юний поет Володя Чаплина.
«Зшиток таїв крамольну повість, за якою потім ворога народу Фенцика серед ночі напровесні сорок п’ятого забрали і більше про нього - ні слуху, ні духу. Поповзла пізніше селом чутка, що німцям він слугував, перекладачем був, а в повісті тій – суцільні наклепи на радянську владу, партію більшовиків…». ( с. 22).

«Танго над лиманом»… Спроста й не втямиш, чого воно й про що. « Це вже потім Володимир Григорович збагнув сутність заголовку – йшлося про любов, про свято душі, як ото в лебединому леті буває, коли закохана пташина пара над лиманом кружляє, мовби танець витворює, - саме танго. У лебедів те діється зазвичай, а в людей трапляється не у всіх, бо різні вдачі, різні долі, забаганки й уподобання». ( с.23).
Так! У романі перевіряються на міцність істинні загальнолюдські цінності і Божі заповіді: щирість і чистота у коханні, порядність у взаєминах, відданість у будь-якій справі, шанування батьків, дбайливе відношення до природи…
Цей твір про боротьбу проти духовного браконьєрства і морального зубожіння. Автор порушив болючі проблеми нашої дійсності, словом і ділом кликав нас, сучасників, боротися з усім, що заважає нам бути Людьми, жити щасливо в мирі і злагоді … 

Роман «Далі буде…»
В українській літературі ХХ століття були визначні постаті, які поєднували у собі досконалий мистецький хист і щиру пристрасть правдолюбів. Такими були Олександр Довженко - романтик і правдолюбець; Олесь Гончар – пломінь роботящої душі і духовності ; Павло Загребельний – універсальний письменник; Михайло Стельмах - співець хліборобської праці; Юрій Яновський - безстрашний вершник революції та інші. Їхні твори, де поєднувалися художній життєпис і наукова достовірність, приваблювали читача своєю гостротою спостережень, мудрою зіркістю, глибоким знанням історичного минулого і сьогодення, аналітичним підходом до розуміння усіх політичних пристрастей , що вирували довкола.

Людиною такого складу постає перед читачем й автор роману «Далі буде» - Микола Братан. Після надрукування твір відразу привернув увагу пильних читачів. Дивуєшся, як багато може дати людині навіть така (невелика за об’ємом і форматом, а багата за змістом і глибиною порушених проблем) книжка.
У цьому творі, сповненому драматизму, читач знайде широкі і розлогі картини сучасного життя, вир людських пристрастей «слуг народу» - депутатів різних політичних партій, блоків, уподобань, стилю їхньої праці.

Ми знайдемо тут гірку правду про сучасне становище сіл, які вимирають від безробіття і руйнації; дізнаємося про долю не лише колишніх багатих колгоспів, а й про духовну руйнацію моралі, честі, совісті тих, хто керує державою, або рветься до керівного крісла; з’яви українських місцевих «нуварошів» та із промислових міст (Кривого Рогу), які за безцінь скуповують паї селян , наживаються на цій землі, для яких єдиний бог - гроші, а яким чином вони потрапляють у їхні руки - «лапи» - не суть важливо; про передвиборчі перегони, «обіцянки-цяцянки» народу від 120 партій і партійок; про безчесність і розпусту тих, хто преться до влади; про насущні проблеми хліборобів (паювання землі), занепад сіл і неможливість виживати в таких умовах, коли розвалилася держава, колгоспи і з’явилися нові господарі - фермери…

Здавалось би, про все це написано чимало книг, але автор роману не повторювався, у нього був свій підхід до розкриття негативу навіть у ешелонах влади ( від місцевого масштабу до верхівки). Він знайшов свої свіжі барви, свою поетику, своє знання і бачення світу. Тому такі правдиві і своєрідні створені ним образи роману, як : Костянтин Риков - новоявлений бізнесмен; Василь Матвійович Попруга - голова КСП «Свідчато»; Павло Калина – член Народного Руху – агроном-ентомолог; Надія Семенівна Кібчик – член прогресивної Комуністичної партії України; Юхим Іванович Мокроступ - зоотехнік КСП, голова первинної організації КПУ в селі; повнокровні людські характери баби Дарини Байбак та її брата-відступника Онисима, який у роки війни служив генералу Власову, а потім знайшов приписок у далекій Австралії; Євмена Потрохаєва; Артема Кукурузи – рибінспектора районного масштабу; Володимира Карповича Машкіна – в минулому депутата Верховної Ради, Героя соціалістичної праці.

Це звання отримав за впровадження крупно масштабних комплексів у районі, де очолював партійну організацію; Юліана Кібчика - студента-випускника сільськогосподарського університету, майбутнього вченого-зоотехніка – ловеласа і гультіпаку; Альону(Льонок)- майбутнього геолога із Сибіру (Омська чи Томська); полюбовника Надії Семенівни Кібчик- Олега Курно сова - члена «Союза русских писателей»; кандидата у депутати обласної Ради Сергія Карловича Панасюка та багатьма іншими , з якими познайомиться читач.

Новоявлений «бізнесмен-українець» Костянтин Риков , наприклад, відкрив у Великоіванівському районі майже європейську кав’ярню, увіковічивши власне ім’я у її назві «Коста-Рика» , а «…пісня, що нею хизується Павло Зібров, - «Коста-Рика, Коста-Рика- справжній рай для чоловіка», - з’явилася ніби спеціально і мало не як гімн у виконанні підпилих завсідників». ( с.4) .
У ексклюзивній кімнаті кав’ярні «Клуб дружніх зустрічей» часто виявляли бажання повечеряти «на дурничку», або за обіцяну послугу висунути того чи іншого претендента в кандидати, депутати різних партій. Їх неодмінно супроводжував «непотопляка» Василь Матвійович Попруга, який пристосовувався і перелицьовувався відповідно до змін влади, але обов’язково залишаючись на керівній посаді і при владі.

«…Риков прекрасно розумів, що Попруга співає не з свого голосу, за ним стояли і стоять ті, яких не зайве ублажати…і це запам’ятав назавжди, як принцип життя і при розвинутому соціалізмі, і тепер, коли невідомо що будуємо – і чи будуємо. (с.5).
Чутливий до влучного народного слова, до співучої краси української мови, письменник постійно піклувався про те, щоб наповнити мову героїв твору багатством із живих джерел, із уст народу-словотворця і це також сприяло реалістичній повнозвучності роману.

Автор болюче реагував на усі політичні перипетії парламентсько-президентських виборів і покладав великі надії ( як і народ) на те, щоб обрати кого треба, здобути врешті - решт бажану волю не на словах, а насправді… А насправді до влади лізли всілякі пройдисвіти, гендлярі, пристосуванці, типу Рикова:
« …Товариш Риков – торгаш, але не страшніший за тих, що налетіли , мов галич , на наші землі з Кривого Рогу. Мало їм торгівлі металобрухтом, так зажадали поживитися землею. Скупили в сельчан усі паї, - жалівся Попруга, стежачи за реакцією на свої слова з боку Володимира Карповича. - Тепер вони господарі на селі…» . ( с.116).
Тому й виникало природне питання: «Що буде далі з системою, селом, країною?..».

Автор устами персонажів ратував за душевну чистоту і порядність, уміло викладав власні погляди на дії різних партій , об’єднань, давав правдиву характеристику тому , що відбувалося в країні ; вчинкам урядовців від сільського масштабу до президентів Кравчука і Кучми, керівників партій - Мороза , Костенка, Симоненка… У творі наявний майже документальний стиль, позначений правдивістю, природністю і народною мудрістю розповідей, діалогів, вмотивовані всі вчинки і мова героїв. Микола Братан відкрито розвінчував руйнівників держави, економіки і політики; кар’єристів, моральних покручів, пристосуванців, бездушних «гвинтиків» бюрократично-адміністративної системи. Цими контрастними образами автор художньо осмислив і з’ясував проблеми розорення - руйнування моралі, а також духовних принципів тих , хто був до цього причетним.

Письменник доречно цитував улюбленого поета Шевченка («…і чужому научайтесь й свого не цурайтесь!». (с. 18), вводив крилаті вирази, рідко вживані слова у мову своїх героїв: «…не до шмиги» (с.14); «…жінка в розповні літ») (с. 15); «…працювала в колгоспі з маленства» (с.19); «… перепалило все в душі на попіл…» (с. 21); «…впам’ятку ганьба…» (с.22); «…страшний братів переступ…»(с .22) ; «щемка звістка…» (с.23); «… притлумлювала темні плями…» (с. 24); «…летить до рідного гніздов’я, а чи не жахнеться, уздрівши його» (с. 24), «…забурунили оплески»(с.128), «…діточок пантрує» (с. 142), «щось несусвітенне» (с. 145), «…знайомі зневіднині» (с.148), «…спогадай мене без смутку» (с148), «…додавали заласся» (с.158)…

Усі ці авторські знахідки прикрашали мову героїв, робили її неповторною, індивідуальною, незабутньою.
М. Братан уміло вплітав у сюжетну канву твору , мову героїв народні приказки, мудрі поради, прислів’я, пісні, афоризми, рядки віршів відомих класиків:
«Нащо здалися нам царі, нащо здалися нам псарі, ми ж таки люди, не собаки!» . ( с.165);
«Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш про це, чи ні?». (с. 166);
«Що один стає на лапки// Другий цупить за хвоста// Кому воля, кому повна - // Тільки нам холоста». ( с. 167).
«Щоб не забули, звідки ви прийшли, поставте в кабінеті постоли». (с. 175)…

Такі художні прийоми використано ним не заради красивості, а з метою виховання підростаючого покоління у дусі правди, поваги до українського слова, до справжніх господарів землі, долі кожного українця, усієї країни.
Знаємо, що Олесь Гончар високо оцінював «полювання» нашого письменника за словами краян, радив прислухатися до мови простих людей «українського Техасу»( за словами Юрія Яновського- прим. Т.Щ.) , схвально підтримував кожну знахідку, бо вважав, що такі мовленнєві родзинки прикрашають будь-який твір, роблять його індивідуальним і неповторним. І на кожній сторінці роману ми знаходимо ці шедеври, витворені умілим майстром.

Через призму лірико-філософського сприйняття Микола Братан зображував і минуле краю, і сучасність, осягаючи глибинну зумовленість теперішнього минулим, виявляючи зв’язки дня сьогоднішнього і прийдешнього. Вміння бачити світ і людину в ньому – прикметні ознаки індивідуального стилю письменника…

Роман «Голодна кров»
Роман «Голодна кров» ( у 25 новелах) побачив світ у видавництві «Айлант» 2008 року. Він знаменував собою новий етап у творчості автора. Цей твір про неспокійне сьогодення, про бурхливі соціально-політичні процеси, тяжкий шлях утвердження демократичних і морально - етичних норм і принципів у незалежній державі.
Твір відзначається широтою показу життя краян, у вирі якого перебував сам автор, його друзі та знайомі, видні політичні діячі та їх опоненти. «Голодна кров» - це, як і обіцяв письменник у попередньому творі, є продовженням порушених проблем: політичних баталій довкруж президентських виборів, багатопартійність блоків, об’єднань; прагнення окремих депутатів будь що і будь як зробити кар’єру; безпам’ятство і духовна деградація олігархічної верхівки.

До таких, хто намагався урвати у слушний час найласіший кусень із державного майна, отримати зиск , маючи владу в своїх руках, належать: Станіслав Станіславович Куцака - хазяїн одного з районів; Борис Давидович – губернатор області; Арсен Випирайленко - донедавна інженер електромашинобудівного заводу, а під час президентських виборів – начальник відповідного штабу; Юлія Калістратівна Кравцова - «асканійська перепілочка», сексуально - заклопотана жінка, в венах якої нуртувала «голодна кров»; Попруга Василь Матвійович, який колись керував господарством, а нині лісник при куцій зарплаті і великою надією, що його запримітить «вище» начальство, не забудуть про колишні послуги; Михайло Михайлович Кучеренко - в минулому був першим хазяїном в області, обіймав три посади : партійну, державну , громадську (очолював столичне земляцтво). Дякуючи Кучеренку, Попруга був звільнений із тюрми та поновлений у партії КПУ. Таке не забувається!

Тож, обіймаючи посаду лісника, мав по першому дзвінку від Кучеренка зі столиці забезпечувати полювання депутатам парламенту, виконувати їхні забаганки, влаштовувати релаксацію «на рівні шашлику, коньяку і дівок…».Умів Попруга віддавати належне, особливо одно партійцям. І про себе не забував, витрачав кошти на дикі розваги з коханкою від БЮТу - Дусею. Він «піднімав» старі зв’язки з директором вин заводу: (три КАМаЗи спаленого лісу продав за долари) , тепер вимагав забезпечити високоякісним коньяком , а чи спиртом, вважаючи, що дружба – за все дорожча; Фермер Віталій Харитонович Халупський; Ігор Калиняк - хазяїн «Степового куреня»- різплідник духовної деградації влади та її моралі…

І все ж , новий роман «Голодна кров» більш критичніший за «Далі буде». Боротьба між представниками партійної еліти стає більш цинічною, гострішою, жорстокішою. Роман густо населений різними образами , своєрідними за характерами, із різними ідеями та партійними гаслами , з якими вони йдуть на президентські вибори.
Є серед них позитивні персонажі, представники народу: Віктор Таран - директор сільського музею, який по краплині збирає речі, предмети народного побуту, старовинні експонати, аби зберегти народні звичаї, культуру, пам'ять про своїх пращурів на Таврійській землі і передати в надійні руки нащадкам; Зіна - дочка покійної доярки Онисі (першого кохання Віктора Тарана, яке він згадував щемно і тепло - прим. Т.Щ.); Іван Касьяненко - батько великого сімейства , чесний трудівник…

Всі вони мають ту спільність , що уособлюють у собі все краще від українського народу, від рідної землі та коріння свого роду.
Автор не заглиблювався в психологічний аналіз їхньої поведінки, дії, вчинки. Він лише констатував факти, а сам читач мав зробити власні висновки.
Кожна новела - це цілком закінчений твір про долю окремих людей і одночасно з тим - черговий ланцюжок для розкриття певної теми, чи проблеми.

Микола Братан, як завжди, перебував у вирі політичних баталій, був свідком виборів-перевиборів президентів країни, Верховної Ради, безкінечних передвиборчих перегонів, багатослівних обіцянок кандидатів у депутати різних рангів, писав про те, чим жила країна в певний період, які проблеми вирішувала. Тому , у творчому доробку письменника твір посідає осібне місце як за надзвичайно багатим філософським змістом, так і за стилем, котрий , проте , ґрунтується на цілковито реальних земних деталях сучасного життя дорогого письменникові Таврійського краю .

Незвична назва цього твору «Голодна кров» (швидше такий термін знайдеш у медицині) , обґрунтована поведінкою і хижого звіра-вовка і окремих людців у романі. Варто відзначити майстерно побудоване діалогічне мовлення, незвичне введення в канву образів вовка і вівчарки Тайги, переплетення подій і обставин реального світу з уявним, що робить роман захоплюючим і цікавим сучасному читачеві. А ще неперевершена мова автора, індивідуалізована мова героїв твору, глибоке знання світової літератури і української класики, народних джерел (пісень, приказок, прислів’їв, афоризмів), які переконують читача в тому, що наш автор - Великий майстер словотворення, знавець психології і народознавства.

Філософські та морально-етичні проблеми звучали у письменника і поета Братана впродовж усього творчого життя. Він уславлював чисте і полум’яне кохання і з сарказмом змальовував «звірячі інстинкти» «голодної крові» , (заласся розбещеної верхівки).
Досліджуючи внутрішній світ сучасників, письменник роздумував над сутністю людини, над такими вічними категоріями , як добро і зло, честь і безчестя, духовність і бездуховність, совість і справедливість, кохання і перелюб… Усім негідним «людцям» письменник протиставляв людей із чистою совістю і душею. Він змальовував і підносив тих, хто жив за найвищими моральними і Божими законами. І тут відчувається вплив улюбленого письменника Олеся Гончара.

Отже, можемо зробити висновок, що проза автора свідчить про багатий письменницький доробок і безумовний талант, синівську любов, глибоку ерудицію, досконале знання психології людей, традицій та культури свого краю, вболівання за долю народу і його майбуття. Його романи ще чекають на ґрунтовне і всебічне дослідження науковців, студентів філологічного фаху…
Обрії неспокійного серця Миколи Братана справді широкі, і це щастя, що нам випало жити в одну добу з ним, митцем високого слова, ненастанно прилучатися до витвореної ним енергії добра і краси на нашій Херсонщині, малій батьківщині –складової великої України.

IV Розділ
Поетичний доробок

Як художник слова він починав із поезії і перебував у творчому пошуку, в її полоні щоденно, до останньої митті. Поет дбайливо шукав теми і відповідні слова, щоб передати характер, мову; викарбовував образи, точно і ретельно змальовував пейзажі, передавав найдрібніші нюанси настроїв, характерів, щоб викликати інтерес до прочитаного; виховував почуття гідності, любові, патріотизму, поваги до рідних, роду, праці, краю, українського слова. Ліризм пронизує його вірші, їх зміст і форму, характери, пейзажі, мову, композицію, авторські відступи .

Один лише перелік назв поетичних збірок, виданих Миколою Братаном, вражає читача і напевно, займе не одну поличку у книжній шафі!
«Правда хліба»(«Таврія», м.Сімферополь, 1973року, 72 поезії , 1 поема і вінок сонетів); «У дорозі до вас»(«Молодь», Київ, 1974р., 49 віршів ); «Степові люди» (« Дніпро», Київ, 1979 року,156 віршів у 4 розділах); «Портрет з дороги» («Радянський письменник», Київ,1984 року, сто вісім віршів); «Озерниця» («Радянський письменник», Київ, 1982, 59 віршів); «Небо над долиною» («Москва», 1985року, 120 віршів, сонети і поема, перекладені російською мовою); «Поезії»,(«Дніпро», Київ, 1986, 249 поезій у 5 розділах); «Смаглява Таврія», «Луни», «Зупинка лебедина», «Поезії», «Веселку-людям», «Поступ», «Добрина», «Від першої особи», «Правда хліба», «Я – Сиваш», «Небо над долиной», «П’ята група крові», «Свято на Перекопі», «Царина», «Дожинок», «Туга», «Я ще осіннім не став», «Семенівське шоссе», «Пізні дощі», «Вибрана лірика», «Від сонця до сонця»,( видано через три дні після смерті), п’ять книжок експромтів…

У збірці «Правда хліба» поет обирає найближчу і найдорожчу тему - тему рідної землі, життєдайної хліборобської праці, розкриває нові грані сутності та краси діянь і мрій своїх сучасників. Його ліричний герой живе тривогами часу, заповітним жаданням:
…Хай правда віку виростає з хліба!
…В музеях сплять пощерблені мечі!

А в одній із перших поетичних книжок «Добрина» сама назва яскраво говорить про те , чим наповнена була душа поета , чим він жив тоді, чим переймався, які принципи сповідував…

Слав’янська добрість…
подум зарина
В тисячолітню далеч
відлетілу.
А що було б, якби
не добрина,
Котра знамена і мечі
святила?…( с. 17)

Добрина – болгарське слово, яке так ніжно й доречно вписалось у зміст усієї книги. З її сторінок дихають славетні дні далекої й близької історії, перекликаються серцями брати, і –«…неоціненна добрість - добрина колоситься в політті житнім ланом». (с.17).
Оспівувати дружбу між народами для літераторів 70-80 років минулого століття (поетів, прозаїків, драматургів) було найвищою потребою, моральним кодексом життя і творчості...
Микола Братан кожен твір на цю тему писав проникливо, добірно, сердечно. А книжка вийшла поліфонічна за тембром, різноманітна за формою, широка за тематикою. Багатьох проблем тоді торкнулося поетове перо, гостре вістря якого тонко відчувало ритм життя. Збірка відкривалася неголосним , але таким симпатичним, досконалим за формою і глибоким за змістом «Відзимком»:

…Розбуджує і сумніви
й надії
Цей відзимок-цей друг
чи недруг твій.
Та віриться: не вихолодить
хуга
Тепла, що для скресінь
нам берегти.
Тож відзимок стрічай-таки,
як друга,
І для весни дорогу промети.( с. 5).

Відзимок - це народне слово, яке означає згасання зимової пори, коли починає воскресати весняна природа. І саме в цьому творі поет заклав той заряд доброти, провесіннього настрою, яким виповнена вся збірка віршів. Ми відчуваємо настрій поетового серця, переймаємося ним і в пейзажних мініатюрах, яких немало в цій книжці. Ось , наприклад:

…Дощ ішов по ярині,
Від Ростова до Рені.
Блискотіло, гуркотіло,
Затихало вдалині.
Клекотіло у ярах,
Згони геть залляли шлях…
(«Дощ ішов по ярині…»)

… Степ нагрівся, як черінь.
В небесах - ні хмарини.
Достигає ячмінь.
Мокне спів солов’їний …
(Прикмети літа»)

В чистому полі - я і хуртовина,
Всі шляхи-дороги замело.
Я ж у ніч пробитися повинен
Будь-що-будь в Семенівку - село.
Ждуть мене , студентика, у гості
Батько-мати, вся моя рідня.
А мене , шаліючи від злості,
Супротивний вітер зупиня.
І пашить застуджене обличчя,
І душа надією бринить.
Тож мене моя основа кличе,
Тож мій рід з-за мене в ніч не спить.
Залишивши в полі хуртовину,
До порога рідного прийду,-
Обніми, зігрій, мене, родино,
Я ж твоє продовження в роду.
(«Спомин про одну мандрівку»).

Цих коротких цитат досить, щоб уявити собі, як майстерно передавав поет , здавалося б, буденне, звичайне у житті та природі, але яке хвилює душу, нагадує кожному своє, особистісне, пережите, подібне…
Наступною книгою після «Добрини» була збірка поезій «Озерниця»(1982). Вона присвячена степовій Таврії, її працьовитим колгоспникам-господарям нив. Є у збірці вірші про історичне минуле нашого краю, громадянську війну і революцію, про героїзм простих людей у роки Великої Вітчизняної війни, про любов і дружбу…

Збірка поета - «Портрет з дороги» була надрукована у 1984 році. Вона потвердила нашу думку про те, що автор не зупинявся на досягнутому, був у пошуках нових форм і засобів зображуваного для вираження власних задумів, суспільно значущих проблем. І земляки гідно оцінили скромний набуток поета - краянина. Він уславлював велич тодішньої Батьківщини, її неосяжність, могутність і миролюбство, трудові подвиги своїх сучасників, дружбу народів усіх країн. Особливу увагу автор приділив будівникам Магістралі віку – БАМу. Поет був свідком нелегкої, самовідданої праці, дружби, завзяттю, молодості, проїхав через увесь Радянський Союз, разом із творчою інтелігенцією, спілкувався з молодими будівниками і занотовував до свого записника цікаві епізоди, імена, події, живу розмовну мову, які потім ставали поезією чи піснями.

Шлях пізнання світу поетом виявлявся у свободі використання поетичних засобів, акцентуванні метафори , глибинно невичерпних образах. До збірки входить пейзажна , громадянська та інтимна лірика, об’єднана в трьох розділах: «Поклик магістралі», «Небо над долиною» і «Сонячні зайчики».
Його захоплювали масштаби будівництва віку, трудові подвиги, проблема рідної української мови і він писав про це:

До мови
Зріднивши радощі й печалі,
Одвічна , прадідна й нова,
І тут , край світу, в дальній далі,
Звучиш, як правдонька, жива.
Мов чисте сяйво рано вранці,
Мов суть любові й водночас –
Як докір тим сліпим краянцям,
Що пломінь твій для них погас.
Вони, друковані та вчені,
Не десь, колись – в новій порі
Несамохіть, мовляв , знічев’я
Тебе зреклися на Дніпрі.
І тут , під чистим східним небом,
Караюсь я за тих, німих,
Що не існує їх для тебе,
Що не існуєш ти для них.
Чиї вони , дізнайся , діти,
Не знають блуднії сини,
Що означає в цьому світі
Випробування далини.
Чи ж безнадійно, чи безслідно
Для них згубився родовід?..
А рідна ж мова, мова рідна
В собі вмістила цілий світ!
м. Уссурійськ. 1984р.

Поет не стояв осторонь долі тих , хто страждав від тодішньої тоталітарної системи . Як от:

О. І . Ковінька на Бамі
Ми летіли на північ,
Товариство південне.
Він сказав, осміхнувшись:
- Поганяйте без мене.
Хай щастить вам, нівроку,
На сибірськім роздоллі.
Я вже, хлопчики, був там,
Лиш не з власної волі.
За журбу непозбутню
Вибач , дальня дорого.
На «будову століття»
Відлітали без нього.
Але де б не були ми
На грімкій магістралі,
Ми везли його смуток
В розколошкані далі.
Що там буде – побачим, -
Щось вже й грому не чути.
А його німування
Хтось посміє забути?
З-під хурдеч озвірілих,
Нелюдської наруги
І богам не під силу
Народитися вдруге.
Слався ж, слово невбите,
Дай нам барви і звагу,
Повернувшись до Ворскли
Із катівень ГУЛАГУ.
Плоть від плоті народу,
Як і він ,незнищенне.
Хто сміятись не може:
«Поганяйте без мене»!?.*
(зб. «Дожинок», Херсон.2004, с.54)

Його вірші завжди пробуджували добрі почуття в людині, а неголосні роздуми поета кликали озирнутися на свій прожитий день, згадати про рідні місця, про пережите минуле , про кохання…
Впевнена, що такі книжки не загубляться ні в шафах прихильників творчості поета, ні в книгозбірнях міста, області, України. Бо вони мудрі, життєво виправдані. Вони підтверджують думку про те, що автор сміливо дерзав, шукав відповідні слова і форму, і засоби якнайкращого вираження думок, розв’язання суспільно значимих проблем, тенденцій…Тому і не дивно, що критика і наші земляки гідно оцінювали набуток щирого співця рідного краю.

Родова земля
По тобі Дніпро могутньо плине,
І до неба горнуться моря,
Золота південна Україно,
Легендарна Тавріє моя.

Зроду-віку в сув’язях з тобою
Був і є , і буду, поки світ.
Ти ж мені землею родовою
Стала, як від батька заповіт.

Чи в зазим’ ї, чи в спекотнім літі -
Все в тобі до донечка пройма.
Не скажу, що ти найкраща в світі,
А проте – любішої нема.

Ніби й не прихильник сентиментів,
Почуттів своїх не потаю:
В гостях на Зеленім континенті
Я згадав Саманівку мою.

Всяк свою вподоблює природу,
А мене чарує з юних літ,
Як в принаді Чапельського поду
Клекотить пташиний переліт.

Як тече (минувшину згадаю)
Споришем лямована соша
З дальнього прапрадідного краю
Все туди ж таки – до Сиваша.

Ще ж ми родом не перевелися,
Ще ж любов до материзни є .
Де б не був – а нею освятися,
В ній життя вкорінено твоє .

Гончара немарно полонила
Ця просторінь, люба змалоліт,
Де й моя зарита пуповина
Не за тим, щоб я забув свій рід. *
(Зб. «Дожинок», Херсон. 2004, с.3)

Щороку Микола Братан радував читачів новими книжками поезій. Вони написані з любов’ю до рідної землі, отчого дому, шанобливого відношення до людей, які близькі та дорогі поету, бережливого відношення до української мови і колоритних образів.

Царина
З далини туманної долине
Слово, що наш день його не зна:
Вигін – заколошена ланина –
Царина – земличенька масна.

Вміли предки слово шанувати,
Повне смислу, музики й снаги.
Де ж іще і сіяти, і жати,
Якщо крають царину плуги.

Я тебе в минувшину не кличу,
Та своїх вподобань не втаю –
Царину сьогодні возвеличу,
Вкриту потом в хлібному краю.

Хай новітній день тобі докине.
Де турбот, нівроку, вистача:
Царина – це поле України,
Що свого чекає сіяча. *17.

З іменем Миколи Братана пов’язане наше національне відродження . Він возвеличував сьогодення, уславлював не лише таврійську землю, а й усю незалежну Україну, переймався її турботами, засівав поетичну царину пристрасним і схвильованим словом.

Я ще осіннім не став
Вітер холодний повіяв
З-поза дніпрових заплав.
Боже, і вірю, й не вірю:
Я ще осіннім не став.

Наче той степ, маревію.
Прагну зела, як рілля.
Боже, і вірю, й не вірю:
Як же люблю тебе я.

Райдужних мрій не лелію,
Щастя спиваю земне.
Боже, і вірю, й не вірю:
Як же ти любиш мене.

Ну, то і що ж, як сивію, -
Дні, наче листя, летять.
Боже, і вірю, й не вірю:
Я ще не звідав життя.

Вовком, однак , не завию.
Навіть як смуток гнітить,
Боже, і вірю, й не вірю:
Як це відрадісно – жить!*
(зб. « Я ще осіннім не став». Херсон, 1999. с. 6).

Громадянські мотиви тісно переплелися у поезіях М. Братана з інтимними. Радіти життю, спивати щастя земне, «прагнути зела, як прагне рілля» - таке основне ідейне звучання цього вірша, як і усієї збірки.
Давні і добрі творчі стосунки єднали Миколу Братана і Олеся Гончара, якого він вважав своїм духовним «хрещеним» батьком. У 1968 році в Олеся Гончара з’явився славнозвісний «багатостраждальний» роман «СОБОР» . Твір цей мало не скинув із п’єдесталу визнаного вже владою класика. Автора «ретельно» розкритикували, а «СОБОР» на двадцять років став забороненим. Для самого Олеся Гончара – то була болюча рана, яка давно не заживала і водночас найбільша його гордість. Берегти собори власних душ, - закликав юних закоханих устами старого вчителя сам Гончар.

Побачивши світ у важкі роки застійного лихоліття, роман Гончара тривожно дзвонив про кризову небезпеку в країні, торував шляхи в нову епоху – епоху всебічного відродження нашого багатостраждального народу.
У час незалежності України гостро постала ідея духовного багатства людини. Тому, як набатний дзвін, пролунала думка Миколи Братана у вірші «Нам треба голосу Олеся», аби говорити правду про реалії нашого життя, де зустрічається і лицемірство, і бездуховність, і екологічні загрози в країні, і моральна деградація…

Нам треба голосу Тараса
П. Тичина.

Для нас найвища поезія-це суверенітет.
Олесь Гончар.

Нові часи. Підступне й зле все
В минуле «сонячне» зове.
Нам треба голосу Олеся,
Аби відстояти нове.

Куди не глянь-лавина «прежніх»
Непереборно постає.
Священне слово «незалежність»
Цинічно цідить через «є».

Волає Рух – «Потрібні зміни».
А в троннім залі возсіда.
Все той же пасинок Вкраїни -
Непотопляка Лобода.

Іще уповні сил і змоги,
Знов, не було б йому добра,
Як той хамлюк, байстрючі ноги
Об рідну мову обтира.

Озвався жайвір з піднебесся,
Яскріє квітень Гончарів.
Нам треба голосу Олеся –
І голос цей не відбринів.

Він кличе нас у дні прийдешні,
Надія й віра в нім вита.
В священнім слові «незалежність»
Для нас – поезія свята!*
( зб. « Я ще осіннім не став». Херсон. 1999. с. 18.)

Свою причетність до народу, мови, держави поет проголошував упродовж усього свого творчого життя. У січні 2010 року громадськість міста й області, творча інтелігенція, молодь, школярі широко відзначили 75 річний ювілей Миколи Братана під назвою «У дорозі до вас…» (однойменний вірш був надрукований ще у 1973 році). Поет пишався своїм походженням із хліборобського роду, своїм зростанням у праці серед безмежних степових просторів і людей-трудівників, своїми нерозривними зв’язками із рідною землею, краєм, де набирався сили, могутності, життєвої мудрості…

Хліборобська рідня, степові мої люди!
Ці привітні слова я не з дому припас -
Серед поля вдихнув з вітровієм у груди,
Виткав пісню із них у дорозі до вас.

Кілометри мигтять…Скільки їх поміж нами?
Не спитаю про це у натруджених трас.
Таж отак промайнуть і літа за літами,
А куди ж я лечу? Я – в дорозі до вас.

Не завидую тим, хто виходить з народу,
Але заздрю тому, хто з народом всякчас.
Осягну його дух, і могутність, і вроду
Не в кубельці м’якім - у дорозі до вас.

Безрух, ситість душі – то спокуса дешева,
Відлітає , мов пил, сухозлотиця фраз.
Тільки діло живе й слова мудрість життєва, -
Це так само збагнув я в дорозі до вас.

Може, вчуєте вість: був такий-то…немає…
Не прошу співчуття: передчасно погас…
Ви повірте в мандрівку, яка не минає,
Без печалі скажіть: він в дорозі до нас.*
( зб. «Вибрана лірика». Херсон, 2007. с.3)

Конкретні реалії життя , вир тогочасних подій свідком яких він був, сприймалися та осмислювалися поетом чуттєво і тривожно. Він знав на власному досвіді, що значить рости сиротою з дитинства без ласки матері, знав, якою важкою була доля жінок - вдів у повоєнні роки, знав, що чорне крило війни торкнулося майже кожної української родини і що й по сьогодні ятрять душі у близьких і рідних, хто не дочекався з війни своїх батьків-дідів-прадідів… Тому Микола Братан «бив у набат» своїм словом, будив пам'ять у нащадків про тих, хто ціною власного життя заплатив за мирне сьогодення, про незміренні болі вдів, немічних матерів , дітей-сиріт:

Ціною незміренною
Брами в двадцять перший вік прочинено.
Та двадцятий не віддаленів.
Мемуари маршалів прочитано.
Хто напише – мемуари вдів?

Ще ж болять і їм, і дітям сиротам,
І онукам – правнукам ятрить:
Той, хто мав орати в полі й сіяти,
В тому ж полі сном довічним спить.

Добре, як святий горбок нагорнуто,
Може, травяніє переліг.
Вік прожив, а в незабутнє горе те
Занімить в душі своїй не зміг.

Перейду воєнними дорогами
В ближній а чи дальній стороні.
Чи не легкома про Перемогу ми
Пишем барабанисті пісні?

Долинає, доринає здалеку:
Як йому хотілось в битві жить! –
Моєму улюбленому дядькові,
Що в карпатській безвісті лежить.

Незміренні жертви, ціну скласти їм
Я не міг,- солдатоньку, прости,-
Як веснянкуватим першокласником
Карбував на фронт тобі листи,

І стоїть, стоїть, забутий буслами,
В несвятошнім спогаді моїм
Пам’ятник недоленьці бабусиній –
Родовий осиротілий дім.

І горенять наслідки з причинами
Через далеч відлетілих літ.
Мемуари маршалів прочитані…
Обірвавсь навіки дядьків рід… *
(зб. « Семенівське шосе» .Херсон. 2007. с.9)

Жив поет - життєлюб, відтрудився, нема…
В останню збірку, яку готував автор до свого 75 річного ювілею під назвою «Від сонця до сонця …» увійшли кращі твори з попередніх книжок та написані за декілька днів до смерті. Згадую, як у поета виник задум назви цієї збірки . Я, працюючи разом у Спілці Херсонської Обласної організації письменників, мала неодноразову розмову з М. І Братаном про своє повоєнне голодне і сирітське життя (батько загинув на війні, мама в 30 років залишилася вдовою з трьома дітьми, працювала в полі за трудодень від зорі до зорі, ростила хліб і нас , дітей, як і тисячі інших жінок-вдів, і тепер рідна домівка сниться лише уві сні). Скільки було спільного в наших життєвих долях, якими гіркими були спомини про батьків, що давно відійшли у вічність. А в результаті з’явилася збірка поезій , де є світлі образи батька-матері, сонячного Таврійського краю, визначення свого місця у житті і призначення поета…

Приснилася хата
Приснилася хата –ні батька,
ні матері.
Душа защеміла – уже ж це не сон.
Додому приїду, кого обніматиму,
Хіба що жоржини край тихих вікон.

Не вперше відлунять боління неприспані,
Розлуку сприймаю, змиритися ж- ні.
Святими для мене були твої присуди
За всі мої злети й падіння земні.

Стою і німую під сивою вишнею,
У стінах саманних пізнав я життя.
Тобі, що була нам опорою вічності
Без батька, без матері –шлях в небуття.*
( зб. «Семенівське шосе». Херсон. 2007.с.15).

Микола Братан був сповнений творчими задумами, проводив велику громадську роботу, зустрічався залюбки із початківцями , йшов до людей у найвіддаленіші куточки області, до юної зміни, пропагував рідне українське слово, любов до краю і Батьківщини.
11 березня у Центрі Української Культури при Херсонському державному університеті він разом із письменниками , науковцями та студентами вузу провів Шевченківське свято, присвячене 195 річниці з дня народження Кобзаря, а через два дні раптово помер, протягнувши руку за книжкою у шафі. Не витримало зболене серце такого ритму роботи, не жалів себе поет, обірвався на високій ноті спів таврійського жайвора, життєлюба, повпреда Херсонщини. По смерті Олеся Гончара, свого наставника і духовного батька, Микола Братан написав «Соняховий реквієм».Сьогодні ж ми віддаємо данину поваги і шани Його світлій пам’яті Його ж власним віршем:

Соняхи, соняхи, соняхи йшли
З причорноморського степу.
Сонце й жару упереміш несли,
Душу бентежили стерплу.

Соняхи, соняхи стали кружма
Серед столичного виру.
Жив Сонцелюб – відтрудився -
нема…
Як же в це можна повірить!

Соняхи, соняхи з теплих долин
Голови низько схилили.
Як святкував їхнім виквітом Він!
От вони й зазолотіли…

Соняхи, соняхи, соняхи в світ
Дивляться чисто, дитинно.
Не загаси ж променистий завіт
Сина свого, Україно! *
(зб. «Дожинок». Херсон.2004.с.117).

Ніби Його власна доля вилилася в рядках наступного вірша. Поет для нас залишиться трудолюбивою бджолою, яка збирала нектар і перетворювала його в мед ( такий корисний для здоров’я людей!!!) Він був трудолюбивим пасічником біля тих вуликів. Ми з невимовним болем сприймаємо важку втрату улюбленого поета, Людини з великої літери.

Засумували бджоли на льотках
Згаса нектар невипитий в квітках,
На пасіці - відречено безлітно.
Лиш не тому, що відринає літо,
Засумували бджоли на льотках.

Ще в сонцем щедро пражених полях
Удосталь золотого медоцвіту.
Та пасічнику з того не радіти -
Учора біля вуликів зачах…

А як же по-хазяйськи він ходив
Ось там і тут, в бджолинім перегуді.
І дух степів спивали ревно груди,
Як в давні дні снажливо - молодим.

Загіркли бджолам сонячні меди –
Утрату відчувають, як і люди…*
( зб. «Дожинок».Херсон. 2004. с.140)

Уже самі назви його книжок і віршів говорять про ідейно-тематичну спрямованість і безмежну любов автора до того, що хвилювало і лягало йому на душу. Жили у ньому якась невгамовна енергія і світла аура, які обіймали всіх, хто долучався до слова майстра, до поетичної краси. А краса, добро, любов завжди переважали у його Слові - вишуканому, глибоко ідейному, почерпнутому із живодайної криниці народної мудрості. Мово-стиль поета і письменника ще чекає на ретельне дослідження студентами-філологами, учнями ЗОШ, ліцеїв, гімназій, про яких дбав і яких силою художнього слова виховував наш улюблений поет.

Пригадую 1982 рік. У Міжрегіональному інституті післядипломної підготовки учителів у нашому місті проходила міжнародна конференція з естетичного виховання учнів силою художнього слова. Мені, тодішній учительці української мови і літератури середньої школи №1 міста Херсона, довелося виступати на цій конференції і ділитися досвідом роботи з даного питання. Звісна річ, я розкрила цю тему, опираючись на поезію Миколи Братана, звернула увагу присутніх не лише на силу слова, а навіть на безмежні можливості окремих літер у рядках його віршів.

Він був тонким стилістом із особливим чуттям слова, його відтінків і нюансів. Наприклад: «Я засинаю - іволга співає, я просинаюсь – іволга співа»… І по сьогоднішній день я зачарована його ретельною і добірною роботою над словом, збиранням народних перлів, використанням прислів’їв, приказок, афоризмів, влучних виразів із української та зарубіжної класики, а чи місцевої говірки у прозі, поезії, публіцистиці. Поетичність стала серцевиною прози письменника. Ліризм пронизує її зміст і форму - характери , пейзажі, мову, композицію, авторські відступи. За кожним словом письменника стоїть цілий світ уявлень українця, цікава читачеві не тільки емоційно - філологічним сприйманням лексичної семантики, а й чисто пізнавальними загальнокультурними моментами.

Індивідуальний стиль поета і прозаїка Братана ще чекає на своє дослідження, але зацікавить і пересічного читача словник новотворів письменника у назвах його книжок, а чи самого тексту, як от: бережина, царина, дожинок, мужчинка, засвіти, не до шмиги, з маленства, торочка, позаяк, тямлю, супокійно, впам’ятку, шмальнула навідлиг, притлумлювала темні плями, рідне гніздов’я, тюльпани вогніють, навперегінці, розмаєм, розстані, нелукавий, наринав, невзабарі, совістливий, не без кебети, розвітавшись, намарне, шмальке слівце, зінколи, сиріч, барвіють, по надвір’ю, знічев’я, невзабарі, навздогінці, прожебоніло, неквапно, скрадливо, гибію, зарятуй, жаждивим, пішаницею, зневіднині, передумав-переснив…

V розділ
Драматичні твори

Понад 20 драматичних поем і повістей написав Микола Братан: «Ковила тече за обрій», «Туга», «Відчахнута віть», «Кавказ піді мною», «Махно в Парижі», «Сузір’я плеяд»,«Їде батько Махно»… Серед них чільне місце займають, присвячені безсмертному Кобзареві – Тарасові Шевченку - українському поету, художникові, генію і пророку, борцеві за волю народу й України : «Сердитий Бог», «Колюча нива», «Лукавий сон», «Побите серце».

Микола Братан боготворив Шевченка, якого визнано центральною постаттю українського літературного процесу ХІХ століття. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі. Його роль в історії української літератури така ж , як Пушкіна в російській, Міцкевича в польській літературі…А значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної, національної свідомості народу не менша, ніж в історії поезії.

Нам добре відомо, який вплив мали твори і особистість Тараса Шевченка на творчість Миколи Братана. У моєму архіві є близько 60 автографів на його книжках. Але особливо дорогими залишаться для мене написи на драматичних повістях «Сердитий Бог» ( Херсон, 1997): «Гукнім до заходу і сходу, що ми шевченківського роду!», «Колюча Нива» ( Херсон, 2004): «Любімо Тараса повік-віку!!!» та «Лукавий сон» ( Херсон. 2007): «Великій шанувальниці геніального Тараса Т.М. Щербі: Я певен , що його лукавий сон // І вас і мужа візьме у полон» - це не лише своєрідний заповіт мені, а й моїм дітям, онукам і правнукам.

Свою любов до безсмертного імені і слова Кобзаря Микола Братан якраз і відтворив у цих двох драматичних творах. Він, силою художньої уяви переповів читачам про важку долю Шевченка - солдата, його оточення, внутрішній світ і переживання великого сина українського народу, якого за наказом царя було відправлено в солдати на 25 років за анти царську поему «Сон» із забороною писати і малювати.

У першій повісті автор простежує життя і службу Шевченка в Оренбурзі, на перехресті 1849/1850 років. Тут відтворено думки Шевченка – поета, ним вистраждані, пережиті; наводяться жахливі, нелюдські картини солдатської муштри, зневажливе відношення офіцерів до рядових солдат; шпигунство, доноси… Миколі Братану вдалося передати мову Тараса, його мислення, тільки Великому Кобзареві властивий тембр голосу, не позичені знання, а його власні, широкий світогляд; передати розум мислителя, могутній інтелект, що спрагло дошукувався істини. Силою власної уяви письменник простежив за тим жахливим життям, за конкретними обставинами, через особистий, внутрішній світ переживань Тараса Шевченка, переллятий у литво мистецьких синтезів.

Силою уяви автор відтворив найгостріші соціальні драматичні моменти і найтонші нюанси інтимного в долі Кобзаря: гнівний біль безправ’я, неволі, хвилини розпачу, що його охоплювали, голос потоптаної і пробудженої людської гідності, сили непокори. Допомагали Шевченкові вижити і творити безцінні перлини люди, які його оточували: Лазаревський Федір, Залеський Броніслав, Герн Карл та його дружина Софія, Обручов Володимир і його дружина, юна татарка Забаржада - подруга Тараса, прапорщики, міщани…
Ніщо (ні доноси, ні нестерпні муки хвороб, ні обшуки, ні муштра, кара шпіцрутенами) не поставили генія на коліна. У розмові з Хлєбниковим ми чуємо слова - ідеал, який сповідував поет:

Шевченко: - На нього Бог, одначе, не сердитий,
Бо знов таки у всьому винен я …
Пробачте, прошу, пане генерале,
Що царський гнів накликано й на вас….
На гауптвахту - то й на гаубтвахту!
Які ще ждуть на мене косарали?
… Моліте Бога, щоб настав той час,
Коли врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати, буду
В потомних людях їхній речник –я…

…І ось тоді я, звівшись повноросто,
Незлим і тихим словом привітаю
Вкраїну , світ, і Бога, і людей!!!*26. ( с.56).

У наступній драматичній повісті «Колюча нива» Микола Братан розповідає про перебування Тарас Шевченка на півострові Мангишлак у Новопетрівському укріпленні, про колючу життєву ниву, жахливі випробування і нескореність духу солдата Тараса Шевченка. У повсті 9 розділів, які охоплюють події у житті Шевченка 1851 року.
Півострів Мангишлак, Новопетрівське укріплення , реальне оточення Шевченка-солдата: Маєвський Антін Петрович – комендант фортеці; солдати: Семен Скобелєв із-під Херсона, Андрій Обеременко із Звенигородки; штабс-капітан Потапов, друг Тараса - Бронеслав Залеський, Усков і його дружина, їхні діти, - друзі й недруги, яких судилося пізнати у горі, під час заслання.

Мова йде про внутрішній світ Шевченка - солдата, художника, людини: про написання ним перших прозових творів : «Наймичка», «Княгиня», « Москалева криниця», які автор підписував псевдонімом Кобзар Дармограй та про вірші, які народжувалися, незважаючи на сувору заборону писати.
Микола Братан глибоко усвідомив, що муза Шевченка - в кріпацькій одежі, що вона волала до людського сумління, до почуття справедливості і що Шевченко вперше ввів у літературу натовпи покривджених людей, які є в «Кобзарі», всіх отих вдів, сиріт, таврованих варнаків, занапащених кріпацьких мадонн, які прекрасні навіть у їхньому горі.

Сам жанр драматичних поем і повістей дав можливість поету Миколі Братану змалювати широку панораму тогочасного життя Шевченка в його найсуттєвіших виявах. Автор досконало знав біографію Кобзаря, перечитував сотні разів безсмертний «КОБЗАР», відчував нюанси кожного художнього слова, умів знаходити таїну шевченківської образності, зокрема його тропів, крилатих виразів, щоб передати психологічний стан улюбленого поета.
Згадані твори про Шевченка багаті на людські типи. В них живуть і вирують різні світи: морально - етичний і загально - людський . Люди різних соціальних станів оцінюються автором насамперед із погляду їх гуманізму, а їхній добробут і багатство душі служили або джерелом добрих справ, бажанням допомогти нужденним, або джерелом кривди. Опис побуту, що поєднаний із проникливим ліризмом - ось, що характерне для цих творів Братана.

Цінним у цих драматичних творах є те, що передано подвиг Тараса Шевченка, його нескорений прометеїзм, прагнення волі всьому скривдженому народу, віддане синівське служіння, не дивлячись ні на які заборони, утиски, погрози. Це все додавало йому сили, зміцнювало дух протесту, бунтарства. І саме з цієї любові виростала правдива , вогненна поезія Кобзаря, до якої доторкнувся своїм серцем наш письменник - краянин. Його драматичні твори , присвячені Шевченку, перегукуються із «Заповітом» безсмертного Кобзаря:

…І мене в сім’ ї великій ,
В сім’ ї вольній , новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом!*(Т. Шевченко, «Заповіт»).

Ці слова дають підставу стверджувати, що саме на засланні з’явилася і зміцніла віра поета у щасливе майбутнє України, її дітей і матерів та безсмертний афористичний вислів: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!». Це ж він, наш ПРОРОК, заповідав нащадкам:

…Свою Україну любіть,
Любіть її …Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!*
( Т. Шевченко « Кобзар», 1996. с. 248)

Драматичні твори Миколи Братана, як пишуть знавці, відзначаються внутрішньою напругою і драматизмом. Відчуття рідної української землі, ролі справжніх достойників держави, гріє його слово, наснажує мотиви краси й високої моралі, надає рядкам співучості й привабливості. На жаль , урвалася його стежка. Вічна пам'ять великій Людині! Слово його співуче, щире не згасне.

Розділ VІ
Публіцистика

Публіцистика представлена у творчому доробку письменника статтями, нарисами, сотнями передмов та рецензій на книжки поетів – краян.
«Сила любові»( Херсон. «Просвіта», 1994, 2002 ), «І краса, і держава» ( Херсон, «Просвіта» , 2007) - це нариси про життя і творчість улюбленого письменника Олеся Гончара.
Микола Братан аналізує книгу публіцистики Олеся Гончара з простою і промовистою назвою «Чим живемо. На шляху до українського відродження». Він зазначав, що :
«Доля народу, болі народу стали зневіднині його долею і болями , і це потверджують не лише його( Олеся Гончара) твори, але й дії людини, громадянина, бійця»* (с.3)
Він, ніби дотримувався гасла Павла Тичини: «За всіх скажу, за всіх переболію!»* (с.3)

Братан - публіцист дає високу оцінку творам свого учителя і кумира, його гранично чесному, сміливому , мудрому твору «Собор» ( 1962- 1967р.р.).
- Як у словах П.Тичини: «Щоб жить- ні в кого права не питаюсь, щоб жить, я всі кайдани розірву!»,- живе сам дух невпокореного народу, так у необорних сторінках «Собору» Олеся Гончара дихає, протидіє, бореться наша історична , національна , світоглядна , моральна основа», - зазначав поет –Микола Братан «Собори своїх душ бережіть!..Собори душ!..»* (с.3-4).

З глибокою шанобою публіцист згадує виступ Олеся Гончара на урочистому засіданні Верховної Ради України після Майдану і наметів із голодуючими студентами: «Вклонімося ж, Україно, пам’яті замучених, полеглих твоїх дітей, їхній жертовності, їхньому героїзмові, бо всі вони –співтворці твоєї свободи!»(с.4). Братан відзначає «неповторність героїв його романів, повістей, новел, кіносценаріїв, поезій, есе, нарисів, найрізноманітніших художніх образів, багатоквітне його слово. Неповторна любов, якою те слово дихає…»* (с.4).
Микола Братан наводить короткі біографічні відомості про Олеся Гончара, дає ґрунтовний аналіз його першим художнім творам , опублікованим у обласній та республіканській пресі , зокрема «Стокозове поле», згадує про курсову роботу про твори Михайла Коцюбинського, дослідження про поему Франка «Мойсей», чернетки роману про Григорія Сковороду.

Далі у нарисі є спогад , як створювався роман «Прапороносці» (1946-1948р.р.), як задум написати твір-трилогію спершу вималювався у «фронтовій поезії». Братан наводить вислови відомих українських та російських письменників про цей твір. Іван Драч назвав «Прапороносці» -« книгою - подією і то не лише в культурному житті українського народу , хоч у його духовному розвої передовсім». А Юрій Бондарів сказав про роман: «…то сповідь пам’яті, совісті і правди нашого народу».

У даній роботі М. Братан наводить багато прикладів із твору, відзначає глибоку індивідуалізацію героїв , лише їм притаманні грані характерів, чим світиться кожне людське серце (за словами Юрія Брянського); вказує , що у повоєнні роки Олесь Гончар написав ряд новел «Модри - Камінь»(1946р.), «Весна за Моравою» (1949), «Ілонка»(1949р.), «Гори співають»(1948р.) , оповідань на воєнну тему: « За мить щастя»( 1964 ), «Хлопець із плацдарму»((1985р.), а також повість «Земля гуде»(1947-1949р.р. ), присвячену підпільній комсомольській організації у любій серцю Полтаві.

Він відмітив багату і розмаїту творчість Олеся Гончара: уславлення героїки радянських людей у роки Великої Вітчизняної війни; показ війни і миру, людини і зброї, руйнівничого і творчого начал. У повоєнні роки Олесь Гончар із неменшою вірністю і художньою силою, уславлював людину в мирній добротворчій праці, робочі будні, тривоги і радощі сільських трудівників, сердечні справи своїх героїв. Вони по – справжньому люблять, ревнують, страждають. Для прикладу назвімо : «Зірниці» (1950р.), «Маша з Верховини» (1958р.). «Микита Братусь» ( 1950 р.), «Щоб світився вогник»(1954), «Таврія»(1951-1952рр.), «Перекоп»(1953-1957), «Людина і зброя»(1958-1959рр.).

Починаючи від збірки оповідань «Південь»( 1951р.) і кінчаючи книгою «Далекі вогнища» (1988 р.) ці теми були провідними у творчості Олеся Гончара. А потім, як із рогу достатку, виллються нові твори : «Земля гуде»( 1947-1949рр.), «Соняшники»( 1950р. ), «Микита Братусь»(1950р.), «Таврія» (1951-1952рр.),«Щоб світився вогник»(1954р.), «Перекоп» (1953-1957рр. ), роман у новелах «Тронка»( 1960-1962), «Собор»(1963-1967рр. ), «Бригантина»( 1970-1972р.р.) , «Берег любові»( 1975-1976рр.) , «Циклон»(1970рр), «Твоя зоря»(1976-1980 рр.).
Микола Братан не тільки намагався простежити за хронологією написання, сюжетною канвою, а й посилався на кращих критиків і дослідників творчості Олеся Гончара, щоб дати повнішу уяву про творчу лабораторію , простежити за створюваними характерами і системою образного творення, проблематикою.

Наш письменник концентрує особливу увагу на публіцистиці Олеся Гончара, «досить значної за обсягом і яка заслуговує окремої розмови». Відомо , що Олесь Терентійович, плідно працюючи в царині художньої літератури, займався громадською діяльністю, виступав на форумах, у пресі (писав статті , нариси , передмови, есе, які відзначалися глибиною думки, точністю вислову, характеристик, неповторним образним ладом). Його передмова до «Кобзаря» - «Вічне слово» , - як зазначає Микола Братан, - одна із найвизначніших у цьому жанрі за всю історію шевченкознавства. А з яким глибоким проникненням у творчі манери , з шаною і любов’ю написані статті про І. Котляревського, П.Мирного, В.Стефаника, Остапа Вишню, В. Сосюру, В. Симоненка…»* (с. 38)

У післямові до книжки «І краса , і держава» Микола Братан писав так: « А після того , як геніальний художник слова відійшов у засвіти, ми прочитали три томи його «Щоденників» і постать Олеся Гончара , Митця, Борця, Людини, постала перед нами у всій величі його стражденної і прекрасної долі. Краса України, її державницька, омріяна ним з’ява осяюють увесь великий розмаїтий доробок Майстра, що мав у житті за найвище кредо:

І остання меженна година
Неминуча, але не страшна.
Знати б тільки, що є Україна,
Знати б тільки, що буде Вона.»* (с.39).

Розділ VІІ
Переклади
Перевисання до народів…

У передмові до книжки «Гостина» Микола Іванович Братан писав так:
«Ця книга мала побачити світ ще в минулому ХХ столітті-в кінці вісімдесятих років. Благословив її до друку визначний український поет, блискучий перекладач Володимир Лучук. Але настав розвал видавничої справи – і «Гостина» надовго відклалася…
Переклади - моя давня пристрасть. Перекладав те, що найбільше подобалося в інших літературах, твори своїх замежних друзів і побратимів, щасливий тим, що їх у мене багато. Живить мене священне почуття «акродужного перевисання до народів», заповіданого великим Павлом Тичиною. Здавна й донині. На всі часи» (с. 1).

У 2004 році у видавництві «Айлант» була надрукована довгоочікувана книжка перекладів «Гостина». Вона обіймала високомайстерні дев’яносто п’ять перекладів із двадцяти однієї мови: аварської, вірменської, російської, німецької, угорської, болгарської, чеченської, осетинської, інгушської, черкеської, чуваської узбецької, білоруської, грузинської, туркменської, іспанської та інших.
Микола Братан вважав перекладацьку творчість не меншою мукою і радістю, ніж коли він працював над власними рядками.

Обирав для перекладів твори співзвучні власному світогляду, що лягало на душу, що тривожило так само, як і у власній творчості. «З російської , німецької, болгарської, білоруської мов перекладав без підрядника. Але не цурався підрядників при умові, щоб завжди під руками мав бути оригінал. У перекладацькому доробку не лише ця книжка, бо впродовж всього життя він намагався перекладати класиків зарубіжних літератур, своїх сучасників, з якими підтримував творчі та дружні стосунки. Особливо - твори побратимів із Кавказу, чию трагедію (війну) болісно переживав, бо вважав, що БТРи і дружба народів - речі, явно не сумісні»*32. ( Із інтерв’ю Миколі Василенку у альманасі «СТЕП» № 13, 2004, с.259)
Наведемо для прикладу декілька поезій, аби збагнути досконалий хист перекладача у розкритті мотивів , образів, національного колориту, художньої досконалості, сили художнього слова.

З російської

Олександр Пушкін
***
Я Вас любив: ще , може, і донині
Любов не вгасла у душі моїй;
Та ви на це вважати не повинні;
Нічим Ваш не порушу супокій.

Я Вас любив безмовно , безутішно,
І ревнував, і зблизитись не смів;
Я Вас любив так віддано, так ніжно,
Як дай Вам Бог, щоб інший так любив.*
(Зб.«Гостина» с.2)

Федір Тютчев
***
Не знаю, чи торкнеться благодать
Душі моєї в хворості гріховній,
Чи вдасться їй воскреснути й повстать,
Чи сплине паморок духовний?

Але якби душа могла
Тут , на Землі, утішитись в привіті,
За благодать би ти була,
Ти, ти, моя мано у цьому світі!.. *
(Там же, с.3).

З аварської
Расул Гамзатов
***
З-поміж тисяч на Землі мужчин…
З-поміж тисяч на землі мужчин,
Хто тебе в думках собі посватав,
Не інакше буде і один,-
Той, кому ім ‘я Расул Гамзатов.

З-поміж сотні тих, що з юних літ
За тобою в мислях- караулом,
Не інакше буде і джигіт,-
Горець той, що названий Расулом.

З-поміж десяти чоловіків,
Хто тебе жадав би цілувати,
Буде в безбережжі почуттів,
Той, кому ім’я Расул Гамзатов .

А якщо кохає лиш один,
Пломінкий, із серцем не заснулим,
Знай, що це з усніжених вершин
Горець, той, що названий Расулом.

А якщо журбу таїш свою,
Нікому коханою назвати,-
Значить, десь в нагірному краю
Опочив навік Расул Гамзатов. *
(Там же, с. 43)

***
Слава
Живих не дуже балуй, славо,
Бо ти не всяким до лиця.
Ти багатьох ведеш, їй - право,
До передчасного кінця.

Приходь до мертвих.
Квіти, перли
Їм подаруй , як за життя.
Ніхто не заздрить тим, що вмерли, -
Повернеш їх із забуття.*
(Там же, с.43).

З чеченської
Раїса Ахматова
***
З весни усі на світі початки,
І цим вона з дитинством схожість має.
Проклюнутись не встигли ще струмки,
А вже хлопя вітрильники ладнає.

Кораблику! З дитинством запливай
Із ручаїв несмілих в ріки пінні!
Тепер весна. Жаданий урожай
Одначе дозріва уже в людині.*
(Там же, с.62)

З інгушської
Саїд Чахкієв
***
Усе моє: печаль і слава,
І промінь - вогник у вікні.
Впадуть сніги на переправах,
Трава зомліє в тишині.

Усе моє…І звідусюди-
З долин вчуваю і з висот:
«Ти день прожив. Чи так, як люди?
Відповідай –но . Я - народ».

Що відповім? Минали роки.
Спливав садів пахучий дим.
Було тепло й вітри жорстокі –
Лишилось серце молодим.

Я чесно жив, я в правду вірив,
Не прагнув іншої судьби.
Життя круте любив я щиро,
Як вірну подругу, любив.

Мій шлях прямий, і сон мій світлий,
Чого, нівроку б, не сказав,
Хто вік прожив – і не помітив,
Як він життю не слугував.*
(Там же, с.64.)

Микола Братан завжди дивував земляків незвичними й , разом із тим, загадковими виданнями. Уже в наведених прикладах читач може помітити високу якість перекладів, де поет точно відтворював оригінал, брав до уваги контекст , враховував мовні особливості, час і простір, манеру письма того чи іншого автора. Твори багатьох поетів із різних мов він перекладав довільно, а чи переспівував , наслідував, шліфував, добирав відповідні художні засоби. І в цьому теж виявлявся великий хист і уміння. Перекладені твори – це ще один різновид літературної творчості нашого талановитого поета-краянина, який прокладав майстерну доріжку дружби до духовних джерел інших народів.

Розділ VІІІ
Ми – справжня рідня

(інтерв’ю з Миколою Братаном про зв’язки з письменниками діаспори)
Шановний читачу! Вважаю , що цей матеріал дасть можливість розкрити ще одну грань широкого творчого обдарування письменника рідного краю. Матеріал було надруковано у журналі « Українська література в ЗОШ», Київ, № 12-2009 та Віснику Таврійської фундації, Херсон, № 6- 2010.

Т.Щ.: - Шановний, Микола Івановичу! Вас - поета, прозаїка, драматурга, публіциста добре і давно знають не лише на теренах Херсонщини та України, а й у близькому і далекому зарубіжжі. Скажіть, будьте ласкаві, коли і де Ви вперше побували за кордоном?
М.Б.: - Перша моя поїздка за кордон відбулася в 1977 році до Угорщини, неповторної країни в центрі Європи, у рамках Комітету захисту миру. Його очолював Олесь Терентійович Гончар, який майстерно описав бої у роки Великої вітчизняної війни за Буду і Решт у своєму романі «Прапороносці»

У 70-80 роках пожвавилися літературно-мистецькі зв’язки між двома країнами : відбувалися Тижні української культури у Будапешті, навзаєм Україна проводила подібні Тижні угорської культури, тривали обмін і співпраця між Інститутами АН УРСР та відповідними угорськими установами. Твори українських письменників перекладали угорські: Ш. Вереш – двохтомник Тараса Шевченка; А. Гідаш - вибрані твори Михайла Коцюбинського; Ж. Раб – трилогію Михайла стельмаха; Ш. Каріг- Івана Франка, Олександра Довженка…

Закарпатські письменники робили переклади з угорської літератури: Ю. Шкробинець переклав українською мовою антологію «Угорська арфа»; М. Томчаній - роман Кальмана Міксата «Дивний шлюб». Займалися перекладами з угорської мови С. Панько, І .Вандей, Л. Первомайський, М. Лукаш, П. Лизунець.
Потім подібна поїздка за кордон відбулася до братньої Болгарії(1980), до міста - побратима Херсона – Шумена, де були творчі зустрічі з письменниками, робітниками, студентами і сила - силенна вражень. Від побаченого і почутого під час спілкування з побратимами по перу я взявся за переклади творів поетів Угорщини, Росії, Болгарії, Білорусії, Чечні, Інгушетії, а пізніше – карачаєво - черкеських, чеченських , єврейських, білоруських, російських авторів.

У 1989 році в рамках Комітету захисту миру мені пощастило побувати на п’ятому континенті світу – в Австралії аж вісімнадцять днів. То була незабутня подорож!!!
Перший українець з яким мені довелося зустрітися в Сіднеї, був Пилип Вакуленко. Це він допоміг мені у знайомстві з професійними письменниками –українцями, з їхнім осередком «Слово», познайомив із Василем Йосиповичем Онуфрієнком (земляком Павла Загребельного), який зберіг полтавську мову, а описи австралійської природи, аборигенів у нього залишалися на «рівні вічних партитур». Відбулося знайомство із дивовижною, непересічною поетесою Зоєю Когут, яка так рано відійшла у засвіти; з її гумористичними і сатиричними віршами у книзі «Культурні арабески», які вона видала у 1969 році. Пізніше , коли Зоя Когут поїде до Канади, багатогранний Яр Славутич назве цю талановиту жінку-поетесу «амазонкою в українській поезії-за її войовничу відвагу критикувати недоліки, слабощі, негативи української спільноти в розпорошенні».*
……………………………………………………………………………………..
*. (Славутич Яр. Амазонка в сатиричній поезії(Слово про Зою Когут)// Дослідження і статті. –Едмонтон, 2006.-Ч.2 –С 184-186).

Ось один із віршів Зої Когут , який легко запам’ятався із тих часів:
Ми на своїх слабких плечах жіночих
Носили долю людства – й гріх мужів…
Ми пелюшки міняли серед ночі
Для будучих пророків і вождів,
І терпеливо слухали віками
Їх мудрощі…Від руху наших вій,
Діди ставали раптом юнаками,
Втопивши розум в ложці буйних мрій.

Пилип Вакуленко порадив у Мельбурні познайомитися із багатогранною постаттю і чудовою особистістю – Дмитром Нитченком, з його біографією і творчістю.
Я відкрив для себе незвичайну людину, українського поета, прозаїка, літературознавця, громадського діяча, який упродовж 50 років на другій половині Земної кулі зберігав, плекав, пропагував і при умножав українське слово, культурні і духовні цінності нашого народу. У приватних розмовах Дмитор Васильович розповідав про свою нелегку долю, тернистий життєвий шлях, і велику надію на те, що Україна колись розправить крила, буде могутньою і процвітаючою державою.
На той час в Україні тільки обмежене коло людей знало щось про діаспору, про окремих її представників.

Я глибше дізнаюся, що Дмитро Васильович Нитченко народився в 1905 році в селі Зінькові ( на Полтавщині ) у заможній селянській родині. Навчався в індустріально-технічній школі, в Зінькові, потім – на Краснодарському робітфаці, звідки виключили , оголосивши класовим ворогом народу. Він переїхав до Харкова, вступив на мовно-літературний факультет педагогічного інституту ;прилучився до літературного життя тодішньої столиці України;познайомився з відомими письменниками; почав працювати в Державному видавництві. Пізніше пригадав про зустрічі з відомими на той час українськими письменниками: М. Хвильовим, С. Васильченком, І. Багряним, Б. Антоненком-Давидовичем, Остапом Вишнею, Г. Епіком, В. Сосюрою, О. Слісаренком, Ю. Яновським та іншими.

Із початком Другої світової війни Дмитра Нитченка мобілізували в армію. Всього довелося пережити цій людині: і фашистський полон, , і табір переселенців у Німеччині, і поневіряння чужими землями…У 1949 році він разом із сім’єю переїхав до Австралії, де прожив 50 років.
- На перших порах, - згадував Дмитро Васильович, - було нелегко, доводилося, щоб вижити , працювати навіть у каменоломнях, а у вільний час вивчати англійську мову. Розповідав, що ніколи не переставав писати і ні за яких обставин, бо успадкував від діда - прадіда селянську наполегливість та працелюбність, які допомагали йому долати всілякі труднощі. Упродовж кількох десятиліть працював учителем та директором українських суботніх шкіл у Мельбурні. Там же створив і очолив Літературно - мистецький клуб імені Василя Симоненка, керував його діяльністю; став членом об’єднання українських письменників «Слово» у діаспорі, керував австралійською філією цієї організації, був дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

Т. Щ.: - Чи вдалося Вам, Миколо Івановичу, дізнатися про тематичний спектр творчості Дмитра Нитченка? Що Вас вразило у його творчому доробку?
М.Б.: - Безперечно, дізнався і захопився його широкою палітрою творчості. У ній відображена дивовижна і повна несподіванок природа Австралії (Кенгуралії, як охрестили її українські емігранти), нелегке життя земляків, закинутих долею на заокеанський материк, духовний світ і моральні цінності, якими керувалися побратими у житті та творчості.
В одному із своїх віршів Дмитро Нитченко так передав тодішній стан своєї душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче,
Хлюпоче день об кораблів борти,
А серце б’ється птахом серед ночі:
У край який своє життя нести?
І от у світ біжать в’юнкі дороги,
Геть перетнувши прірви і поля,
Та ще не раз нас дожене тривога:
Чи вернемо додому звідтіля?

Із-під його невтомного пера вийшло чимало книг. А писав він і вірші, і оповідання для дітей, і мемуари, і нариси та підручники, статті та рецензії, які підписував псевдонімом Дмитро Чуб, а гуморески - псевдонімом Остап Зірчастий.
Здається, просто не було тих літературних жанрів, у яких би він не працював. Із – поміж кращих його книжок варто згадати такі: «Це трапилося в Австралії», «На гадючому острові», «»Вовченя», «Стежками пригод», «Слідами Миклухо- Маклая», «Від Зінькова до Мельбурна». Він автор «Українського правописного словника», чудової книжки оповідей «Живий Шевченко», яку опублікував у 1947 році.

Вона була схвально прийнята українською емігрантською пресою, популярна серед юних українських читачів Австралії, Канади, Німеччини, США. Потім ця книжка була надрукована в англійському перекладі Юрія Ткача (до речі, внука письменника), а також в оригіналі , збагачена новими розділами і матеріалами. Книжку Дмитра Нитченка складає мозаїка епізодів із біографії Тараса Шевченка від днів дитинства до смерті. Кожен із них подано, як самостійну документальну новелу. В ній не лише епізоди з побуту , а й широко показано оточення поета, близьких і дорогих йому людей , розповіді про радісні й сумні дні Кобзаря.

Т.Щ.: - Як вплинула на Вашу творчість поїздка до Австралії та знайомство з тамтешніми українцями, їхніми творами?
М. Б.: - У 2003 році видав книгу перекладів «Гостина». Мої враження знайшли своє втілення в «Австралійських слайдах», які обіймають двадцять віршів, у посвятах Дмитрові Нитченку( Чубу) , Кирилові Лузику, мешканцям Мельбурна, Сіднея і природі цього дивного краю.

Т. Щ.: - Мені , щирій шанувальниці Вашого слова, сподобалися вірші «Південний хрест» і «Сузір’я Плеяд», присвячені Дмитру Нитченку. Після відвідин Австралії Ви написали ще й драматичну поему « Сузір’я Плеяд». Пригадую , коли готувався до друку цей твір, Ви захоплено розповідали про свою поїздку до Австралії, якими емоціями, враженням були сповнені від країни і тих незабутніх зустрічей, а на щойно виданому примірнику зробили мені дарчий напис: «Хоч далеко Австралія дуже/ Побувайте у думці хоча б// Я ж не тільки уяву напружив -/Я там був , я краси її раб!».

Т.Щ.: - Хто із етнічних українців - письменників, а чи просто мешканців , яких Ви зустріли на тому боці Земної кулі , стали прототипами Вашого твору?
М.Б.: - Це – реальні, конкретні люди. В першу чергу , Дмитро Нитченко ( у поемі -ЗНАЧЕНКО)- філолог, поет; Василина- його дочка, Василь Буряк - підприємець, родом із Полтавщини , його дружина Варвара; Галя Ясинська - діячка Українського Руху в Австралії; Джон Вільсон - капітан теплохода «Дарвін»; аборигени, грецькі й німецькі переселенці.

Т.Щ.: - Отже, героїв підказали самі обставини і Ви раз і назавжди закохалися в Австралію, представників української діаспори, які волею долі вимушені були туди емігрувати, а їхню творчість і нескореність духу , по сьогоднішній день згадуєте з теплотою і гортаєте в архівах пам’яті оті незабутні зустрічі, як про рідних?
М.Б.: - Це так! Ми – справжня рідня по духу. У нас – одне коріння, одна Батьківщина - Мати - Україна! Сьогодні творчій людині не реально поїхати до Австралії, чи де–інде, але задуми втілити враження від побаченого і почутого у далеких 80 – их роках ще є , що я й намагаюся зробити. Збираю матеріал і маю намір написати драматичну поему про Миклухо - Маклая( знову ж під впливом твору Дмитра Нитченка)…

Я побачив там , що представники української діаспори зберегли найдорожче , що є в людині - українське серце, сповнене чудотворної , невичерпної любові. А людина , яка випромінює любов до всього прекрасного і святого , - наче маленьке сонечко , яке не зможе прожити непоміченим , сіро і нецікаво. Її завжди будуть розуміти і поважати. І така людина набагато легше крокуватиме життям . Я зустрів у Австралії таких людей. Цим вони близькі й дорогі мені, на якому б континенті не жили.
А Дмитрові Нитченку я присвятив сонет «Сузір’я плеяд»:
***
Стозірна ніч в далекому Мельбурні,
В мені озвавсь, пригадую, звіздар.
Там , де не, глянь, сузір’я неповторні,
Але ряхтить - і наш Волосожар!

На видноколі, на примерхлім сході,
Як над Дніпром ; - знайомий дивогляд.
Брати-краянці залюбки знаходять
Тремке сузір’я з іменем Плеяд.

Південний хрест їм вказує дорогу , -
Великий Віз не котить небом тим,
Волосожар сплива , як сяйний дим
Над рідним домом , - річ веду до того,

Що українці моляться на нього ,
Вітчизна й материзна ж бо – за ним.

Т. Щ.: - А зараз повернімося на західний континент - до Канади. Дякуючи Вам , у 90 роках минулого століття я відкрила для себе Яра Славутича ( до 1941 року Григорій Михайлович Жученко) з далекої Канади: відомого у світі поета, літературознавця, перекладача, мовознавця, публіциста, критика, бібліографа, професора - емерита, , невтомного діяча української діаспори, співця нашого Херсонського краю, поборника державної розбудови України, захисника рідної мови , чиє ім’я багато років було під забороною. Скажіть, коли і де вперше Ви почули про цю широко знану у світі людину?

М. Б.: - Це було ще за радянських часів, до розвалу Радянського Союзу. Я отримав лист від Яра Славутича і надрукував його в місцевій газеті «Ленінський прапор», щоб познайомити широкий загал читачів із життям і творчим шляхом письменника, науковця, , вболівальника за розбудову України, її мови, історичну та духовну пам'ять народу. Ризикував своєю кар’єрою, бо імя цієї Людини з великої літери , як і Василя Стуса, перебувало під забороною КДБ. Потім зустрічався з Яром Славутичем кожного разу , як він приїжджав до України, до Херсона , зокрема. Отримував його книжки, написав передмову до книжки «Співає колос», яку спромоглися видати в Херсоні у 1994 році; з того часу листуюся постійно.

Т. Щ.: - Що полонило Вас у творчості Яра Славутича?
М. Б. : - Його безмежна любов до України, до своїх козацьких коренів, до української мови , звичаїв, традицій, розмаїтий творчий потенціал, широка і невтомна громадська діяльність письменника і Людини.
Кожне слово Яра Славутича - виболене, пережите, правдиве. У багатьох містах України: Львові, Харкові, Кіровограді, Полтаві, Дніпропетровську, Кривому Розі, Запоріжжі, Херсоні його можуть назвати «своїм», бо життя митця переплелося з цими містами і їх людьми. Вся Україна повинна пишатися цією багатогранною і відданою незалежній державі та українському слову – ЛЮДИНОЮ.

Т.Щ.:- Відомо , що крім передмови до збірки віршів «Співає колос» , Ви присвятили знаному землякові «Вдячливий сонет Пану Ярові» і він тепло відгукувався на Ваші вітання при зустрічах, у своїх листах - відповідях, книжках, коли приїздив до України і в Херсон, зокрема. У 1990 році надіслав Вам вірш із Криму - «Помітив я,- в моїм путівнику», а у 1994 – сонет «Озвавсь Херсон з конверта Братана…». Я хочу процитувати один із них. Не заперечуєте?
М.Б.: - Ваше право…

***
Озвавсь Херсон з конверта Братана -
І зашуміли жовтополі ниви.
Який я радий і який щасливий !
Тече до жнив таврійська сторона.

Ще далечінь, у мер хеті рясна,
Гартує круто промовисті зливи,
А вже медами напуває сливи
Ольвійське сонце радости й хісна.

Та смокче серце неясна тривога:
В моїх краях на форумах – ні дху !
Чи до розвою стелиться дорога?

Ачей протне преторію глуху -
І не зведусь я в докір землякові,
Що розтривожив почуття спадкові.*
( Яр Славутич. Твори в 10 томах. Т. І. Київ - Едмонтон ,с.350)

Т.Щ. :- Як бачимо, розтривожили Ви почуття справжнього сина України, який у далекому зарубіжжі снив нашим краєм, духом волі і незалежності. – А як Ви зустріли звістку про удостоєння Яра Славутича високої нагороди нашої незалежної України?
М.Б.: - Я з радістю сприйняв звістку про те, що 2 жовтня 1998 року у Посольстві України в Канаді відбулася урочиста церемонія вручення українським Президентом державної нагороди Ярові Славутичу - ордена «За заслуги» третього ступеня.

Це було свідчення широкого визнання видатного таланту й особистих його заслуг перед українським народом. Ми пишаємося нашим земляком ще й тому, що його по-праву називають « правдоносцем» на всіх континентах землі. Він зримо і конкретно відтворив степові простори , краєвиди Херсонщини, картини селянської праці й «достатку» у поезіях першої своєї збірки «Співає колос» («земля парує», «Колос колосу співає», «Осінь», «Цю землю треба сполоскати дощем огненним…», «Степи Херсонщини»…).
Ми радіємо за нього , за те , що на увесь світ прозвучали його улюблені сонячні рядки про наш край:

Моє серце в херсонських степах,
У притаєних скитських могилах.
Я в душі чебрецями пропах,
Випасаючи коней на схилах…*.
(Яр Славутич , Твори в 10 т. Київ- Едмонтон. 1998, Том І. с. 20) .

Т.Щ. :- Отже , можемо зробити висновок, що нашим письменникам сьогодення є з кого брати взірець істинних патріотів національної ідеї та державної розбудови . Ми – справжня рідня . Були ,є і будемо навіки! А ще справджується народна мудрість: «Нашого квіту - по всьому світу!».
Дякую Вам за таку глибинну пам'ять про українську далеку і близьку діаспору і зичу нових спогадів і творчого натхнення!

Розділ ІХ
Для дітей і про дітей

Маленькі діти люблять всілякі загадки, історії, самі фантазують, домислюють почуте, а потім переказують це лялькам на добраніч. Вихід у світ кожної дитячої книжки – це завжди подія, свято для малечі та авторів – тих, хто дбає про духовний світ наших дітей, наше майбутнє.
Микола Братан залюбки писав віршовані твори для дітей і про дітей. Згадаймо, бодай, такі: “Пригоди живої природи”, “Зелена черепаха”, «Слон на стадіоні», “Равлик на пляжі”, “Парасолька йде по місту”, “Каченя шукає маму”…
У видавництві «Просвіта» 2007 року побачила світ книжка «День Святого Миколая».

Авторській фантазії поета не було меж. Це не лише вдалий тандем із юною фото художницею Вікторією Вараницею, а й звернення відомого поета до невичерпних народних приказок, прикмет, тонкого гумору, які варто знати юним читачам.
За обсягом – книжка невелика – 23 сторінки, та й тексти на сторінках до фотоілюстрацій – 1-3 катрени. Основний акцент зосереджений на ілюстраціях, які вдало і гарно передають відповідні моменти із життя “братів наших менших»: кошенят, цуциків, бджілок чи дітей молодшого шкільного віку у різних життєвих ситуаціях, емоційних пригодах.

Слово мініатюр-замальовок і світлини вчать, що треба товаришувати з тими, хто тебе оточує у житті : рідні, близькі, знайомі; річка, поле, рослини, квіти, дерева; птахи, тварини, яких ти приручив, і за яких ти відповідальний; спостерігати за явищами природи і поведінкою тварин, звірів, рослин; підмічати характерні риси поведінки, стосунків між ними;живою природою і людьми, робити певні висновки і узагальнення…А основне - робити добро!

Кіт-м ‘ясоїд
Полюбляє кіт наш м’ясо,
Їсть і знай муркоче ласо,
А наївся – ляже й спить,
Мишей нікому ловить.
Або:
На пасіку
Не бере, хоч як прохаю,
Дід на пасіку мене,
- Там тих бджіл кишить! – страхає, -
Ще тебе якась жигне.
Чи:
Котячий жарт
Кіт заліз в собачу будку,
Тут як тут Рябко приспів:
- Гей, вилазь, нахабо, хутко,
Хто дозволив?! Як посмів?!

А Мурко спокійно з буди:
- І чого б я лютував?
Жить в цім ящику не буду,
Це я так , пожартував!

Сюжет фото і віршів до них – милі та повчальні, без надмірного дидактизму. Любити природу, рідний край, будь-яку пору року можна навчитися, прочитавши такі мініатюри:

Стара знайома
За село піду я радо:
Там, діждавшися тепла,
На краю старого саду
Абрикоса розцвіла.
Або:
Тепло!
- Діду, радуйся: на дачу
Не повернеться мороз.
У Іринки свій дитячий,
Дуже точний є прогноз:
- Раз кусають комарі,
Тепло буде на Дніпрі.
Або:
На засніжених доріжках
Хто там нині по доріжках
По засніжених іде?
Будьте пильні: раптом сніжка
Вам за комір упаде.
Або:
Шура-бура
“Шура-бура”, що це значить?
Дивні, справді, є слова.
Шура-бура, сам я бачив,
Рве з корінням дерева.
Задушевним сповідальним гумором пройняті вірші:

Ходить грип
Не ходжу у школу нині:
Дома кашляю, захрип,
Бо тепер по Україні
Й по Херсону ходить грип.
Я ще більше вам скажу:
Ходить грип, а я – лежу.

Чом ловить не можна рибу?
Скільки розуму в дитині!
Першокласник батька вчить,
Каже: - Знай, що рибу нині
Заборонено ловить.

Не лише про це малятам ,
А й дорослим знати слід:
В риби-мами рибенята
Скоро з’являться на світ.

Що тут батько мав сказати?
Мовив: - Не переживай,
Ми ловити буде тата,
Мама плаває нехай!

Заперечує малий:
- І цього робить не смій.
Що ж виходить: рибенята
Не побачать свого тата.?
Або:
Стрілець
Ось який стрілець я вправний!
Вже медаль вручить пора.
Вір не вір – сьогодні в плавнях
З лука влучив в комара!

Словом, сповідуючи християнські та загальнолюдські моральні цінності, вірші Миколи Братана і світлини Вікторії Вараниці спонукають дітей бути добрими, чемними, чуйними, тягнутися до рідного слова і краси довкруж.

День Святого Миколая
Сьогодні, дитино, раніше вставай:
Іде по Вкраїні Святий Миколай.
Заходить сподіваний гість до осель,
І дітям слухняним гостинці несу.
Гадаю, що правило знаєте ви:
Ніколи святого цього не гніви,
І дома, і в школі ти будь молодцем,
Що радо зустрітись в цей день з дідусем,
Що знає усе й помагає в біді
Як де на землі, а бува на воді.
Радіє йому не лише дитинча,
Знедолених, бідних у нас вистача.
Тож просимо ревно: Святий Миколай,
На нашій землі бідарям помагай!…

Дитячі книжки Миколи Братана завжди були справжнім подарунком для найвибагливіших, наймолодших читачів, орієнтиром у світі флори і фауни; у родині, школі, суспільстві; у взаєминах із ровесниками, старшими людьми, батьками. Вони , книжки, вчать доброті, любові, радості від спілкування і готують малечу до самостійного життя.

Розділ Х
Іскрометні експромти

У творчому доробку поета є 7 книжок експормтів: «Експромти» (1994), «Знову експромти» (2001), «Ще експромти» (2004), «Експромти дожинкові» (2006), «Гіркі експромти» (2007), «Експромти зблизька і здаля» (2007), «Найновіші експромти» (2009).
За тлумачним словником української мови є пояснення: Експромти-{лат.expromtus- готовий, раптовий, швидкий}. Прозовий, віршований, музичний твір і т. ін., створений без підготовки, попереднього обдумування. У дворядкових, чи чотирирядкових коротких віршах , переважно жартівливого чи компліментарного характеру, написаному на замовлення відразу, без будь-якої підготовки, а також внаслідок миттєвої реакції на будь-яку подію…*41.
(Літературознавчий словник-довідник.Київ, 1997. С. 230)
Микола Братан ще у 1994 році започаткував унікальну поетичну серію експромтів, де відразу виявив наявність гумору, молодість духу.
Готуючись відзначати свій 60 літній ювілей, він так звертався експромтом до шанувальників своєї творчості творчості:

Я ішов життям, не тротуаром,
Не скриваю: лоба десь набив.
Не зовіть мене ви ювіляром,
Що я вам поганого зробив?
19.12. 1994

Відразу відомий письменник-краянин Леонід Куліш схвально відгукнувся на появу першої книги «Експромти», зазначивши, «…що, безумовно, далеко не все з подібного доробку зібране поетом. Багато назавжди пішло від нього у різні кінці «государства великого», зарубіжжя близького і далекого. Навіть Дмитро Нитченко повіз до Австралії з України двовірш:
Мальовниче місто Вінниця.
Та коли в нім влада зміниться?

Щороку М.Братан друкував свої добродушні і гіркі експромти у періодиці, дарував допитливим читачам і шанувальникам добірного слова по новій книжці – «зібранні цих поетичних мініатюр, які можна вважати сконденсованим порухом душі поета, відбитком роздумів , переживань та сподівань митця» ( за визначенням В. Кулика).

У них сотні посвячень державним урядовцям різних рангів, політичним перипетіям, свідком яких був поет;знатним землякам, друзям, знайомим. Художникам: Володимиру Чуприні ( с. 5, 12, 29,36, 40,54,62, 69), Анатолію Платонову(с.54), Федору Загороднюку(с.29,64); гумористу Любомирові Солецькому ( с. 6, 44, 78)); нардепу N ( с. 32); побратимам по перу: Миколі Василенку (с.28), Петру Питалєву (с.16,24,80), Анатолію Кичинському (с.5, 31, 45, 48), Таїсії Щербі (с.14, 22, 25), Валентині Нежиголенко(с.43), Юрію Голобородьку(с.66, 73), Анатолієві Марущаку(с. 70), Валерію Кулику(с.13,16, 21,25,30, 50,51,56,61, 63 ), Василеві Мелещенку (с. 13, 44),Олегу Олексюкові (с. 23,62), Василеві Жураківському ( с.19,43, 60 ), Василеві Загороднюку(с. 39, 51), Анатолію Щербині (с.20); партійним керівникам: Петрові Симоненку(с.12), Наталії Вітренко(с. 34), Юлії Тимошенко(с.61,69, 72, ); музикантам: Валерію Другальову (с. 42, 53), Олександрові Рожку( с. 22) , Валентину Плаксєєву (с. 19), Анатолію Дунаєву(с.16) та іншим, де автор виступав неабияким майстром дотепного і доречного, іскрометного українського слова .

Кожна нова збірка експромтів - це особливий хист поета щодо
імпровізації, уміння миттєво і стисло та образно реагувати і відгукуватися на події в країні та вчинки людей, на всі негаразди нашого життя. Як ось:

Вірноподданий
Перед начальством гнеться, як лоза:
Як можна «проти», коли шеф мій «за»!..
1990.

Щодо символіки
Хто ганить прапор жовто- синій,
Той чужаниця в Україні.
16 листопада 1991р.

Перекваліфікований поет
Писав би вірші, може, й досі,
Але заняття інше є:
Він збірку вибраних доносів
За власні кошти видає.
1993.

Багаті (за старими цінами) теж плачуть
Пенсіонер - міліонер …
Від голоду помер.
10 листопада 1994.

Проблема «І»
Ах, друзі, колеги мої,
Дерзаєм, новаторством дишемо,
Ми пишемо, пишемо і,
Дивись, та у когось і спишемо!
1995.

Догнали
Людей не густо в магазинах.
І ті здебільшого смутні.
Догнали закордон - по цінах.
Догнати б ще - по зарплатні!
1997.

Леонід Кучма на матчі «Динамо» (Київ)-
«Панатінаїкос» (Греція)
Як забили нам каверзний гол отой,
Президент ухопився за голову.
Ніби інших немає причин,
Щоб хапався за голову Він.
1998.

Закономірність
Товариші, які стають панами,
Тікають з України до Панами.
1999.

Біля парадного під'їзду
Сто машин біля Кабміну
І - найбільша дивина:
Презентують Україну –
Іномарки як одна!
1999.

Не картай
Друже, це лише початок,
Зачекай картать дівчаток,
Що оголені пупки
Демонструють залюбки.
Через рік чи, може, два
Й не такі узриш дива.
2005.

Бокс із пов’язкою
Це не бій, а справжня казка,
Ой, держіть, бо упаду:
Помаранчева пов’язка
Теліпалась на заду!.
2005.

Заява NN до партійного з’їзду
Не спішить підводить риску –
Доточіть мене до списку.
2005.

Державна персона
Була на майдані бабуся з Херсона,
Тож нині вона вже державна персона,
Бувало, двох слів до пуття не сплете,
А зараз – ти ба! – виступа на УТ.
На п’ятім каналі її пізнаю –
Данило Яневський бере інтерв’ю.
2005.

Не!
Хай знає гидь, до грошей ласа,
Що наш народ – не біомаса!
2005.

Міському голові Херсона
Об’єднані арабські емірати
Херсону не дозволять помирати.
2006.

Запануєм
«Запануєм і ми, браття , у своїй сторонці!»,
Президент наш на Йордан плава в ополонці!
А за ним ступа у воду, голову понурив, -
У відставку йти не хоче, - Юрій Єхануров.
2006.

У своїй передмові до збірки Миколи Братана «Експромти зблизька і здаля» (Херсон, Айлант , 2007) поет, кандидат філологічних наук Василь Загородню писав:
«Про що свідчать експромти, як жанр літератури? Насамперед про те, що їх автори мають блискавичну творчу реакцію, здатність образно , стисло і художньо переконливо відгукуватися на актуальні події. До цієї кагорти , безумовно, належить наш високошанований земляк Микола Іванович Братан.

Тематичний діапазон його експромтів досить широкий - від президента до бомжа. Це висока політика і буденні справи, це література , природа і спорт, це складні життєві ситуації і реалії сьогоднішнього дня. Якщо узагальнити:це Україна, її болі і радощі, надії і содівання.
Основна риса експромтного доробку - корото, влучно, дотепно.
А це найвірніший шлях до читача.» (с. 3).
Краще не скажеш, а лише можна порадити: Читайте , друзі , експромти Братана! У них є все: і для душі, і для розуму!

Розділ ХІ
Пісенна творчість

Важко обрахувати скільки віршів поета покладено на музику відомими композиторами - краянами і які стали улюбленими піснями заслужених і народних артистів України: Наталі Лелеко, Харіса Ширінського, Віктора Гурби; Михайла Варгуна (керівника фольк-гурту «Свічадо»); співаків Івана Бурлаки, Олени Лютої; аматорських ансамблів, фольклорних колективів…Знаю напевно, що добрі творчі стосунки поета були з композиторами Євгеном Сівцовим, Валентином Плаксєєвим, Валерієм Тюкавкіним, Павлом Панченком, Ігорем Полевіковим, Валерієм Другальовим, Валентином Стеренком та іншими.

Є у доробку поета збірки пісень: на музику Євгена Сівцова «Ромашкова стежина»(2000); «Добрий ранок, поле», на музику Валерія Другальова (2006); «Голуби над батьківською хатою», на музику Валерія Другальова, (2010). Вони обіймають більше трьохсот пісень.
Остання збірка презентована на творчому ювілейному вечорі поета «У дорозі до вас…» із нагоди його 75 річчя. Ця назва взята із однойменної пісні на музику Валерія Другальова.

У дорозі до вас
Самоцвіти степів, сонцем люблені люди,
Ці привітні слова я не здому припас,
Серед поля вдихнув з вітровієм у груди
Виткав пісню із них по дорозі до вас.

Кілометри мигтять, скільки їх поміж нами,
Не спитаю про це у натруджених трас,
Та ж отак промайнуть і літа за літами,
А куди ж я лечу? Я в дорозі до вас.

Не завидую тим, хто виходить з народу,
Але заздрю тому, хто з народом всякчас,
Осягнув його дух, і могутність , і вроду,
Не в кубельці м’якім, - у дорозі до вас.

Може, вість промайне: був такий-то…немає…
Ви не вірте, що я передчасно погас,
А повірте в мандрівку, яка не минає,
Без печалі скажіть: він в дорозі до вас.*
(«Семенівське шосе» , с. 7)

Ноти !!!

Перевага на вечорі була віддана саме пісням про рідний край – Херсонщину. Чи не найбільше враження на присутніх справили «Речитатив скіфа»,музика Ігоря Полевікова:

Я не казка , не міф,
Не холодна личина –
Я предтеча, я скіф,
Бородатий мужчина.

При мечі я спочив,
А чи меч мій при мені.
У моєму плечі
Дві стрілиці огненні.

Між гірких полинів
Я курганами свідчу:
Правлять тризну мені
П’яні кров’ю сторіччя.

Я лежу при мечі –
Одружився з пітьмою.
Ти постань. Помовчи.
Посумуй наді мною.

Через тисячі літ
Крізь епохи - кургани
Ти приходиш у світ,
Моя мево кохана.

Оживає твій сміх,
Запечалля – крушина…
Я не попіл. Я скіф.
Бородатий мужчина.
(зб.«Семенівське шосе» , с. 111).
де автор прагнув осмислити драматичну історію наших пращурів, про яких ще й сьогодні нагадують скіфські кургани по всій території Таврійського краю, полинути думками у світ і переживання простого воїна за часів сивої давнину і нагадати всім нам , що без знання минулого, не може бути майбутнього!

«Голуби над батьківською хатою», музика Валентина Стеренка, у виконанні народного артиста України Харіса Ширінського:

Голуби над батьківською хатою

Голуби над батьківською хатою
Гомонять, чи літо , чи зима.
Я хотів би радо привітати їх,
Але ж батька-матері нема.

А було ж – збиралася родина
За столом гостинним у свята.
Воркувала зграя , зграя голубина
Над усі розлуки і літа.

І текла притишена розмова,
І світилися ми добрістю усі,
В добрім щирім златі батьківського слова,
В неокупній маминій сльозі.

День зацвів бузковою красою,
Я стою край батьківських воріт
І туркочуть сумно птахи наді мною
Голуби із відлетілих літ.*
(зб.«Добрий ранок , поле», с.54).

+ Ноти !!!

Синівська любов до Батьківщини і надія линула з пісні «Зоря України» , музика Валерія Другальова:

Земля України, колиска моя,
Що й вас , яке мене, колихала,
Когось причаровує інша земля,
Мене – Батьківщина кохана.

Зі мною любові і надія моя,
Хай знають в найдальшому краї,
Зоря України над нами сія
І нашим нащадкам засяє.

Я друзів приймаю і зблизька й здаля,
Сповідую правду нетлінну,
Душа України у світ промовля,
І чує весь світ Україну. *
(зб.«Добрий ранок поле», с. 48).

+ Ноти !!!

Ще у 2000 році Микола Братан у співдружності із заслуженим діячем мистецтва України , композитором Євгеном Сівцовим видали книжку нового пісенника з романтичною назвою «Ромашкова стежина» та збірку пісень разом із композитором Валентином Плаксєєвим «Верби над ставом», де найсокровенніші почуття втілені у пісні «Я без пісні і дня не прожив». Вона на вечорі прозвучала у виконанні заслуженого артиста України, доцента кафедри вокалу та хорових дисциплін факультету культури і мистецтва ХДУ Віктора Гурби:

Я без пісні і дня не прожив
1. Прилучала матуся мене
З юних літ до співучого слова.
Вкотре душу до дна сколихне
Найтепліша з пісень – колискова.

Приспів: Як сівач , від засіву до жнив,
В неспокої простую землею.
Я без пісні і дня не прожив,
Та і вам не прожити без неї!

2. Материнський невигаслий дар
Я все більше ціную з літами
І як поле зерном хлібодар,
Землю цю засіваю піснями.
Приспів:

3.Йду за плугом, орю переліг,
Та не всі ще пісні відбриніли.
Якщо вам я в житті допоміг,
То і ви мою душу зігріли.*
Приспів:
( зб. «Верби над ставом», с. 3)

+ Ноти!!!

Не залишилися в залі байдужими до пісні «Херсонщино», (музика Ігоря Полевікова), яку проспівала солістка херсонської філармонії Зінаїди Колісниченко:
1. По тобі Дніпро могутньо плине,
І до тебе горнуться моря
Золота південна Україно,
Легендарна Таврія моя.

Приспів: Рідна Херсонщино здавна й до нині
Нашого краю зірниця сія.
То ж розвивайсь у новій Україні,
З честю неси хліборобське ім’я.

2. На землі, яка нас колисала,
Звершим те, що мріялось віки.
Днів нових народжується слава,
Де за волю бились козаки.

Приспів:

3. Ти мої і крона і коріння,
Це тобі душа моя співа.
Ти і щедра житниця Вкраїни,
Ти - і корабельня степова.
Приспів:
*( Зб. «Пісенні скарби
Херсонщини» Херсон,2009, с. 151-152)

+ Ноти

«Листи, що пахнуть морем» (музика Павла Панченка) у виконанні Олени Лютої…
Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, наріжним каменем у всій його пісенній творчості була ідея людяності, щедрості та доброти. Вона не тільки відбивала світоглядні позиції автора, а й визначала суть його ліричних героїв, їх поведінку, мораль…
Виникає питання: звідки черпав енергію, образи, тематику автор, щоб потім текст переріс у пісню і та стала улюбленим народним твором?!!

Ще у 90 роках минулого століття в одній із обласних газет М.Братан висловив своє життєве кредо: « Треба прислухатися до мови народу, його пісні - частини фольклору, бо то - невичерпна криниця народної мудрості, знань, інформаційного матеріалу про історичне минуле народу, краю, держави. То – генетично-спадкова основи його етнічного становлення, формування інтелектуальної й художньої свідомості, духовних проявів, сповідування моральних принципів і способів поведінки…».

Великий знавець поетичної мови Павло Григорович Тичина свого часу писав: «Слово, як основний матеріал творчості поета, мусить бути завше молодим. А таким воно може бути тоді, якщо дотримуватися трьох моментів:
- коли воно буде взято безпосередньо від землі, від народу;
- коли воно відповідає величі та духу епохи;
- коли створюється як нове(неологізм)».
Керуючись цією щирою (нестаріючою з плином часу) порадою, поет-пісняр Микола Братан знаходився у постійному творчому пошуку і зростанні (спілкувався і мав творчі партнерські зв’язки з відомими композиторами і співаками України, далекого і близького зарубіжжя), відповідав усім критеріям, визначеним П.Тичиною.

Давно відомо, що загальнолюдські цінності є нетлінними, не підлягають інфляції, роблять із звичайної людини неповторну особистість. Сьогодні можемо сказати, що Микола Братан мав різносторонні обдарування, Божий дар до слова, тонко відчував усі нюанси народної пісні, був закоханий у чарівний спів артистів – краян, у живопис і музику; розвивав цей дар, удосконалював своє вміння щоденно, збагачував свій духовний світ, світ своїх краян і свого народу-нації.

У його піснях жила якась невгамовна енергія, світла аура і вона огортала всіх, хто долучався до слова Майстра, до поетичної краси. Справді, сьогодні можемо стверджувати, що творча і життєва доля М.І. Братана дарована нам на вагу золота .І це не перебільшення…Наведу для прикладу декілька пісень на слова Миколи Братана, які якнайширше розкривають попередньо визначені мотиви, теми - болючі і вічні образи, ідеали, які всю свою творчу діяльність дарував всім знаний ПОЕТ.

Добрий ранок, поле

Добрий ранок , поле, добрий ранок, степе,
Виспіле колосся, маки на межі,
Як до батька діти, так і ми до тебе,
Ми з тобою, поле, звіку не чужі.

Приспів: Дорога веде, до основ повертає,
Добридень вам, рідні краї,
Тут кожна билина мене пам’ятає ,
І я пам’ятаю її.

А літа , мов коні, мчать у перегоні,
Шлях з-за небокраю в сонці проляга,
Зважую не просто колос на долоні,
Це моєї долі золота вага.
Приспів:

Знову й знову будем в поле виходжати,
Літечка і літа висієм в ріллю,
Добрий ранок, степе, добрий ранок, тату
Я любов до тебе в пісню переллю.
Приспів: *
( зб. «Добрий ранок, поле», Херсон, с. 127.)

+ Ноти!!!

Приснилась хата
Приснилася хата- ні мами , ні тата,
Душа защеміла, уже ж це не сон.
Додому приїду – кого обнімати,
Хіба що жоржини край тихих вікон.

Не вперше відлунять не приспані болі,
Розлуку сприймаю, змиритися ж –ні,
Навік вкарбувались в трудній моїй долі
Усі мої злети й падіння земні.

Стою і горнуся до сивої вишні,
У стінах саманних пізнав я життя,
Тобі, що від роду була нам як вічність,
Без батька, без матері-шлях в небуття.*
( зб. )
+ Ноти

Згадайте, земляки

З Таврійської землі, з єдиної сім’ ї
Пісень сплітаймо перевесло!
Співай же, краю мій, Вкраїні молодій
Нові й нові стрічати весни.

Приспів: Південна краса України,
Смаглява моя сторона,
Земля дорога і родинна,
У цілому світі одна.

Згадайте земляки, вливалися стежки
У далечінь, як світ, розлогу.
Та в пам’яті одна, що звідусюди нас
Веде до отчого порога.
Приспів:…………………………………………….

Колоссям наливним заграють хвилі нив,
Дихнуть надією живою.
З Таврійської землі, з єдиної сім’ї ,
Вкраїно, горді ми тобою!
Приспів:………………………………………….*
( зб.

+Ноти!!!

Напишіть свій коментар

Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.